Хто ж є Христос? Знає його князь Володимир чи ні? Він подивився вгору на зоряне небо й аж здригнувся - ні, він не бачив там Христа. Не було Христа й тут, на землі, - на кручах Дніпра, в долині, за плесом, де все більше й більше червоніло небо.
Так хто ж він, звідки гряде, що несе? Ні, князь Володимир цього не знає й ще не розуміє, хоч давно вже не вірить отим дерев'яним богам, що все виразніше й виразніше окреслюються на требищі в промінні ще одного світанку, але бачить, кожного дня відчуває, як помирає старий світ, трухлявіють і скоро впадуть у порох старі боги, гряде новий світ, що на знамені своєму змалював лик Христа...
Так що ж, скоритись, впасти на коліна перед новим, що руйнує старе, віддатись на ласку Візантії, німецьким імператорам, римському папі?!
- Ні, - зірвалось з уст князя Володимира, - я не скорюсь Візантії, не визнаю главою німецького імператора, я проклинаю папу римського... Христос! - прохрипів він. - Ось я, князь Русі, стою над Дніпром, зійди ж і ти з свого небесного престолу, стань тут, допоможи мені!
Небо мовчало. Мовчала земля. Але це вже була остання мить перед світом - за Дніпром спалахнув сніп буйно-золотистого проміння, в сірій безодні внизу окреслилось темно-синє плесо Дніпра, зі всіх кінців - із-за Дніпра, з островів, берегів, лісів - долинув багатоголосий спів птахів.
Світало. Князь Володимир стояв на горі й дивився, ждав сходу сонця.
Усю осінь і зиму збирається воїнство для походу на Візантію. На Подолі й над Почайною навчається дружина.
Ця наука дається нелегко. Хто знає, які перепони трапляться у далекому поході, з яким ворогом і в яких умовах доведеться боротись руським людям?
Край Щекавиці, над прірвою, споруджують високу кам'яну стіну, виводять кілька веж, копають рови, насипають вали з околлям. Вої з повною зброєю, з щитами в лівих руках, списами, топорами в правицях, деруться на ці стіни, їх одбивають, штовхають, і вони падають, калічаться, - все може знадобитись у далекому поході.
На Оболоні йде стрільба: там серед пісків ставлять величезні щити, на яких змальовано коней і людей, і вої з ранку до пізньої ночі влучають з луків у цього уявного ворога - на тридцять ступнів, на сорок, два-п'ятдесят, сотню.
Усю осінь, доки не замерз Дніпро, вої роями й сотнями, з великим грузом кидаються в крижані хвилі, перетинають Дніпро, там гріються на косах біля вогнищ і знову пливуть до города.
Над Почайною, у Вишгоррді й Вітичеві в цей час будують лодії, видовбують з товстих стовбурів однодеревки, розводять їхні боки, кладуть на днища упруги, по бортах нашивають насади, кладуть палуби; з усіх усюд до Києва женуть табуни коней, тисячі волів, гінці їдуть у ближчі землі збирати земське військо, побували вони і в Острі та Любечі.
На могилі Микули на той час уже поросла, в'їлась корінням у землю, так зазеленіла трава, що важко було й помітити невеликий горбок, під яким лежав разом зі своєю жоною син останнього старійшини антівського роду.
Не одного Микулу прийняла земля - у пісках за Любечем полягло чимало воїв, що боролись проти Ярополка; у тому ж піску, часом поряд з ними, перетлівали кості тих, що захищали Ярополка й ішли проти Володимира; смерть рівняє й замирює найлютіших недругів.
Коли князь Володимир з воїнством своїм погнав Ярополкову рать до Києва, якийсь час у Любечі стояла тиша, життя завмерло, люди принишкли, ждали, що буде далі.
Вони надіялись, що мине війна, князь-переможець дасть їм полегкість, може, поверне людям землі, які забрав Бразд, зменшить уроки, увільнить від холопства, пришле посадника - мужа справедливого й доброго.
Пусте! Не стало Бразда, але лишились три його сини - Гордій, Самсон, Вавило, - їм по закону, який встановив Ярополк, а Володимир затвердив, належав весь озадок* (*Озадок - спадщина.) після батька - терем у Любечі, землі над Дніпром, ліси, боброві гони - все, на чому стояли його знамена - місяць під сонцем, від якого в усі боки стрілами розтікалось проміння.
Під цим знаменом сини Бразда змалювали ще й хвилі: сонце - князь, місяць - покійний батько, а сини його - хвилі в морі, що ширяться й ширяться без кінця.
І так не тільки з Браздом - в руках у брата його Сварга залишились ліси, береги по Дніпру, де лежала руда, корчениця; ті з любецьких багачів, що здобули в пожалування за Ольги, Святослава й Ярополка землі, ліси, урожаї, залишились їх володарями й при Володимирі - князь сварився з князем, воєводи, бояри, волостелини, посадники служили одному князеві, переходили й давали роту новому, вони боролись за свою честь, славу, добра й переймали їх; тяжке ж брем'я брані, піт, сльози, кров лягали на ницих людей - вони нічого не здобували, а все більше й більше втрачали.