Оцей Антип і оселився на дворищі Микули, в древній хижі роду, спав на полу, де спочивали старійшини Уліб, Воїк, Ант, син його Микула, він, чи хотів того, чи ні, був останнім у роду старійшин, бо стеріг їхнє огнище, жив там, куди вночі прилітали їхні душі.
І це були щасливі для Антипа дні - над ним була покровина, в огнищі тлів жар, ночами він чув під вугіллям тихі бесіди пращурів.
Тільки ж недовго довелося жити в землянці Микули - у Любечі знали, що досить комусь пожити якийсь час у нечистому місці, й воно стане чистим, знав про це й Гордій, син Бразда, посадник любецький.
Він прийшов на дворище Микули, де й зустрів Антипа; два холопи несли за ним дерев'яне знамено нового, знатного роду.
- Хто ти єси? - запитав Гордій в Антипа, що стояв босий, у старому вретищі, довге волосся спадало аж на плечі.
- Я Антип, неть Минули й твій родич, посаднику, - відповів задушний чоловік.
- Не про те запитую, - гримнув Гордій, - і мені байдуже, кому ти доводишся нетем. За яким правом живеш тут, забрав чужу хижу й двір?
- Я нічого не забирав, - хитнувся Антип, - і мені нічого не треба - живу, та й усе...
- Живу, та й усе! - засміявся Гордій. - Та хіба ж хто нині так живе на світі? Ця хижа й цей двір належали Микулі.
- Так, Микулі, - згодився Антип, - нехай буде прощен.
- Аще живеш тут, - вів Гордій, - мусиш знати, що Микула мав купу від князя і ти повинен платити... Аще живеш тут, мусиш дати податок князеві від диму, від рала, від кожного злака.
- Тут немає диму, немає в мене рала, я не садив і злаки.
- То й іди, Антипе, звідси! - крикнув Гордій, - Ставте знамено! - велів він холопам.
Уночі Антип сидів над Дніпром. Починалась зима. Антип змерз і не мав тепер куди піти й притулитись на світі.
Онук старійшини - так, це був, мабуть, останній онук, що пам'ятав своїх предків, - він, останній в роду, прокли нав Любеч, усю землю.
А тим часом до Любеча приїхав волостелин Кожема, разом з посадником Гордієм зібрав любечан, кликав їх на брань з ромеями.
І люди, це слід сказати, як їм не важко було жити, як вони не голодували й не страждали, але здригнулися, завмерли, жахнулися, почувши страшну вість...
- Імператори ромеїв - вороги наші, вони загубили множество руських воїв, збираються йти на Русь, одягти ярма на виї наші! - кричав Гордій.
Ромейські ярма на виях руських людей? Ні, тяжко жити нині в рідній землі, тяжко працювати на князів, волостелинів, посадників, але многократно важче, страшно носити ярмо Візантії, бачити, як загибає рідна земля.
- За Русь! Ми підем, віддамо за неї життя й сили. Над берегами лунала пісня:
Дніпро широкий, Дунай далеко,
перетнем мости через все море,
главу зрубаєм царю ромеїв,
принесем дому і честь, і славу...
Тільки Антип, онук старійшини, не пішов з воями. І не тому, що не хотів, о, серце його палало невгасимою любов'ю до рідної землі, ненавистю до ромеїв... Він не міг іти з воями через те, що не мав коня, не міг купити в Сварга щит і меч, воїн же без зброї - не воїн. Його не прийме князь.
Вранці Антип пішов понад Дніпром - нижче й нижче, він пройде всю Русь, перетне Руське море, доб'ється до гори Афону, стане ченцем Антонієм, повернеться до города Києва, після смерті ж його назвуть святим...
Ніхто в Києві та навіть воєводи не знають, як же вестиме князь Володимир своє воїнство - Дніпром до гирла, а там Руським морем до Дунаю чи, може, суходолом, у землі тиверців, а далі, як колись ходив князь Святослав, через Болгарію.
Володимир не йде стезею свого отця - він не може рушити на Візантію через землю болгар - Болгарія поневолена, скрізь там, над Дунаєм аж до Руського моря, стоять легіони імперії, він не може стати на прю з імператорами на чужій землі.
"Колись, - думає князь Володимир, - може, знову зіллються шляхи болгар і русів, нині ж ми роз'єднані, кожна з наших земель самотуж бореться за своє майбутнє й щастя, мушу стати супроти Візантії один, наша перемога надасть сили й болгарам..."
Через це вирішує Володимир боротись з ромеями на древній слов'янській землі, на берегах рідного Руського моря, готується зробити удар на город Херсонес у Кліматах.
2
Ранньої весни, тільки скресли льоди й виповнився, як чаша, Дніпро, від берегів Почайни вирушає двісті лодій-насадів, на кожній з них тридцять-сорок воїв, на передній їде з старшою дружиною князь Володимир, що бере з собою в похід сина Мстислава.
Ще раніше князь посилає в поле за Дніпро кінну дружину з чотирьох тисяч вершників на чолі з воєводою Вовчим Хвостом, велить їй їхати Соляним шляхом на південь, ждати його над порогами.
Серед цих воїв були й ті, що недавно ходили до Візантії й бились під Абідосом, вони палали від помсти, хотіли розплатитись за кров і кривду.