Якби це робилось не в Херсонесі, а в Константинополі чи іншому городі Візантії, василіки, либонь, дуже довго сперечались би про кожне слово ряду, зараз вони ж не сміли рота розкрити.
Проте, згоджуючись з усім, що їм пропонував князь Володимир, вони хотіли досягнути й свого - якщо не в бою і не силою, то хитрим словом.
Підвівся старий, сивобородий Роман, митрополит халкидонський.
- Ми, василіки, - сказав він, - приймаємо твій ряд, княже, будемо молити бога й певні, що божественні василевси його підпишуть. Проте це - ряд велій, такий, як і з Німецькою імперією, могутніми державами світу...
- Чого ж хоче митрополит?
- Ми дамо Русі те, що зрівняє її з іншими могутніми державами світу... християнство, що дасть Русі істинну віру, грамоту, книги, храми й собори, утвердить князя пастирем, а людям його дасть життя безначальне, виведе з стану варварів.
Князь Володимир посміхнувся.
- Марно думаєте ви, ромеї, що руські люди варвари. Ви кажете, що в нас немає грамоти, що ми - темні й неписьменні. Ні, це неправда, бо здавна руські люди карбували рєзи, і нині, як і ромеї, пишуть харатії, мають книжиці, слов'янськими знаками писані... Ви кажете, що в нас на Русі немає віри істинної, що ми язичники, молимось дерев'яним богам? Ні, не так, у нас є багато людей, що моляться дерев'яним богам, а є багато й християн, що мають храми, моляться іконам, читають книжиці.
- Патріарх Фотій сто літ тому утвердив у Києві єпархію, що підлягала Константинополю, - підхопили гречини.
- Чув таке, - посміхнувся Володимир, - але дуже шкода, що той патріарх, сидячи в Константинополі й не бачивши й не питаючись Русі, записав єпархію, бо в Києві її не визнали. Перших священиків у Руську землю прислали болгари, баба моя, княгиня Ольга, яку хотів охрестити імператор Костянтин, була вже до того охрещена. Ви ж, василіки, знаєте...
- Так, - швидко сказав митрополит Роман, - ми це знаємо і тому хочемо, аби нині ця єпархія була стверджена, аби Руська земля хрестилась від константинопольського патріарха.
Князь Володимир відповів:
- Слухайте, василіки, й перекажіть імператору Василеві - так, прийшов час, і ми думаємо охрестити Русь.
Василіки вперше за весь час радісно й легко зітхнули.
- Боже всесильний, - вирвалось у митрополита Романа, - дякуємо тобі, що просвітив руського князя... Володимир ніби не почув його слів.
- Я вам повім правду про Русь, - сказав далі він. - Так, прийшов час, коли ми, руські люди, вирішили прийняти християнську віру. Древні боги колись багато допомогли нашим людям, ми живемо в світі іному й хочемо жити, як усі... і в нас багато чого не вистачає: ми не неволили земель, не забирали в них багатств, ми стояли з мечем і щитом, у нас немає того, що має Візантія. Що ж, ми візьмемо це у вас.
- Ми охрестимо тебе, княже! - заволали василіки, а наіпаче митрополит Роман і священик Феофіл.
- Не про себе думаю, - з посмішкою відповів їм Володимир, - бог уже просвітив мене, я єсмь християнин.
Коли б з неба вдарив грім, василіки були б вражені менше, ніж від цих слів.
- Християнин? - переглянулись вони. - Але від кого, звідки?!
- Від болгарських священиків, що живуть у Києві. У палаті настала незвичайна тиша, крізь розчинене вікно долітав тільки шум розбурханих хвиль Руського моря.
Проте що могли робити василіки? - Понеже так, - сказали вони, - то ми охрестимо всю Русь.
- Імператор Візантії, - відповів їм Володимир, - є главою держави й церкви. Понеже я хрестився сам, то, як князь, сам хрещу й Русь.
- Тоді ти, княже, стверджуєш нині єпархію, яку заклав Фотій?
- Про єпархію Фотія я вже сказав, - промовив Володимир. - її не було, то тільки вигадка ваша. І чому ви хочете, щоб київська християнська єпархія підкорялась константинопольському патріарху? Ваш патріарх, як ми знаємо, підкоряється василевсу. Так кому ж підкорятиметься київська єпархія, а за нею й Русь? Все тому ж василевсу імперії? Ні, ми приймаємо християнську віру, множество людей на Русі, а з ними й я, вже хрещені, у нас буде віднині наша, руська єпархія, і, либонь, не одна, а в багатьох землях, вас прошу - допоможіть мені охрестити Русь: дайте нам священиків, божественні книги, ікони, такожде науку.