Кітоніти приготувались. На лавах під стіною стояли довжелезні й вузькі дерев'яні скрині, в яких лежав одяг, на столах ближче стояла сердолікова крабиця* (*Крабиця - ларець, скринька.) зі всім віссом* (*Вісс - вінець і всі царські регалії.) царським. Коли князь Володимир увійшов, кітоніти низько схилили голови.
Вони одягли на нього довгу сорочку, натягли через голову схожий на мішок з прорізом угорі білий, шитий срібною ниткою в хрести скарамангій, підперезали широким, червоного шовку поясом, взули ноги в червоні гостроносі черевики, почепили на плечі червону, з золотою каймою хламиду, на шию лори.
Це було дуже незручне вбрання, якщо раніше у власному одязі йому було просторо й дозвільне, то тепер князь Володимир почував себе, як у тісному дерев'яному коробі, ворушитись було важко, комір хламиди врізувався в шию.
Князь Володимир ввійшов у собор, там до нього приєдналось чимало бояр і воєвод, що ждали його виходу, спафарії, що тримали сердолікову крабицю.
До собору ввели царівну Анну. Вона була в сріблястому одязі, що облягав тонкий стан, обличчя її не було видно - голову Анни закривало густе покривало, що спадало на плечі й груди.
Князь Володимир зробив так, як йому зарані сказали, - ступив уперед, зупинився перед царівною, підняв з її голови покривало.
Перше, що він побачив, - великі перелякані очі Анни, що темніли на вибіленому, нафарбованому обличчі, тонкий ніс, що здригався від напруженого дихання, стиснуті уста.
Але все це - не тільки обличчя царівни, а й тисяча людей, що наповнили собор, урочистий спів хору, сяйво свічок - проходило перед ним, як уві сні, взявши за руку царівну Анну, він повів її вперед, до вівтаря, де вже стояв єпископ, а на столику, праворуч від нього, лежали вінці.
Єпископ підняв вінці й поклав на голови Володимира й Анни, з'єднав їх руки червоною шовковою хусткою, благословив - віднині Анна була царицею, жоною князя Володимира, голову ж його вінчатиме корона візантійських імператорів.
- Ісполайте деспоте!* (*Многі літа государю!) - гриміло в соборі, тисяча людей, величаючи його, василевса, ставали на коліна.
І дивні, ніколи не знані почуття огорнули душу князя Володимира. Він дивився на людей, бачив безліч захоплених блискучих очей, чув багатоголосий спів хору, що бажав многих літ василевсу Володимиру й василісі Анні, йому забивали дух пахощі ладану, смирни.
Віднині ніхто й ніколи не назве вже його сином рабині, він імператор, як Василь і Костянтин у Візантії, як Оттон у німців... Віднині ніхто й ніколи не називатиме такожде й Русь землею варварів-язичників, вона стоїть нарівні з Візантією, Німецькою імперією, могутніми державами світу...
Князь Володимир підніс руки д'горі, звернув погляд до неба.
- Воззри, боже, на мя, смиренного раба свого, прийми, боже, молитву мою...
Позаду залишились пир, шум багатьох голосів, співи, славослов'я - у спочивальні, куди вони зайшли, багато людських рук довго й старанно працювали, щоб приготувати все для радості, щастя, любові, - в срібному свічнику горіло сім свічок, проміння їм освітлювало червоні грецькі килими на стінах, мармурові постаті Амура й Псіхеї, що злилися в'єдно у вічному цілунку, білосніжне широке ложе, у високих вазах квіти.
За розчиненим вікном пливла ніч - чудова, велична: повний місяць заливав голубуватим сяйвом гори на мисі Парфенія, тихі води Руського моря, мури, церкви, колони, базиліки й побудовані стіна в стіну будинки Херсонеса, що зараз уночі були попелясто-срібні.
Сп'янілий від вина й усього, що йому довелось пережити цього дня, Володимир дивився на Анну, її великі темні очі, що дуже одверто й покірливо заглядали в його серце й душу, гарне обличчя, на якому палахкотіли рум'янці, відкриті уста, за якими видно було два ряди стиснутих зубів - намистечка з перлів.
І вся вона - з чудовою, наче точеною, шиєю, округлими плечима, персами, надзвичайно тонка в стані, з крутими, пружними стегнами, - красою Анна була достойною дочкою матері своєї Феофано, але та догоряла, як вечорова зоря, в Константинополі, а ця сходила, нібії денниця, в Херсонесі, над морем Руським.
І, вражений цією красою, князь, а нині василевс, Володимир несміливо торкнувся руками її плечей, а потім обняв трепетне тіло Анни, поцілував її гарячі, благаючі уста...
- Божественна василіса! Окраса світу! - сказав він.
- О Володимире, гіперборейський витязь! - відповідала Анна.
Руських слів, яких навчили Анну в час подорожі з Константинополя до Кліматів, і тих грецьких слів, які Володимир завчив тут, у Херсонесі, було так мало... Але що слова, коли саме небо, місяць, земля, здається, благословляють любов, а зовсім недалеко набігають на берег і щось шепочуть теплі морські хвилі?!