4
Рогніда помилялась, думаючи, що князь Володимир спочиває, - ні, він навіть не лягав спати, чув, коли Рогніда пройшла в переходах, бачив, як вона сіла у візок, поїхала до воріт Гори.
Біль краяв його душу, серце. Він розумів, що Рогніда робить справедливо, покидаючи Гору, вони мусять розлучитись, і чим швидше це станеться, тим легше буде їм обом...
Йому хотілось одного - попрощатись з Рогнідою якось по-людському, щиро, правдиво. Він хотів, побачивши візок, а пізніше Рогніду, бігти в двір, стати поруч, може, обнятись, поцілуватись, - нехай усі знають, як їм важко!..
Та навкруг лежала Гора, темна, мовчазна, нібито сонна, але невсипуща, пильна, що завжди - вдень і вночі - сотнями очей позирала на княжий терем, стежила, що там робиться, - князь Володимир не вийшов, дивився, як візок котиться до воріт, зникає там, зник...
Тоді йому стало легше - не він, а сама княгиня Рогніда розсудила, як їй слід робити, це вона визначила свою долю... Поголос, ні, навіть поголосу на Горі не буде - княгині вільно робити так, як велять серце й розум.
Князь Володимир, правда, не міг зрозуміти, чому Рогніда, якій він давав пожалування - кращий город Русі, і яка, крім того, мала великі скарби тут, на Горі, чому вона залишила тут усе своє багатство, поїхала, нічого не взявши з собою, в темну ніч?
На світанні, коли до нього прийшов воєвода Вовчий Хвіст, князь довідався, що зробила княгиня Рогніда вночі.
- За ворітьми Гори, - розповідав воєвода, - княгиня веліла їхати до церкви над Почайною. Там ждав священик, який охрестив її і постриг у черниці. Після того вона поїхала на двір у Предславині... Немає вже княгині Рогніди, є черниця Анастасія...
- Немає княгині Рогніди... є черниця Анастасія, - тихо промовив князь Володимир і спроквола пішов до вікна.
Там дуже повільно народжувався світанок, за стіною Гори видно було голубувате плесо Дніпра, що світилось нібито зсередини, жовті, ледь рожевуваті коси, темно-сині ліси на лівому березі.
- Черниця Анастасія! - глухо повторив князь Володимир, торкнувшись руками холодного підвіконня.
Йому стало легше - ці слова прозвучали дивно, якось здалеку, в палаті, звідки видно було новий день, світанок... Тепер він вільний робити так, як вимагає кипуче життя...
Але робити так, як вимагало життя, бути вільним і не відповідати за те, що він содіяв, князеві Володимиру було дуже важко і просто неможливо.
Одягнувшись у своє звичайне темне платно й накинувши на плечі багряне корзно, він спустився в сіни, де стояли вже воєводи й бояри, велів їм іти й ждати його в Золотій палаті, а сам пішов до стравниці, де звичайно збиралась перед світанком уся княжа родина.
У стравниці горіли ще свічі. Родина зібралась - у кутку стояла дочка Предслава, ближче, під стіною - сини, всі вони привітали батька, тільки він переступив поріг, з дверей вийшла й вклонилась ключниця Амма.
Одного тільки сина - Ярослава - не було. Але князь знав, що він хворий, лежить і ще довго, либонь, лежатиме з пошкодженою ногою в палаті.
У стравниці був уже приготований сніданок - на столі парували страви, лежав накраяний хліб, приємно пахло смаженим м'ясом, рибою - лишалось сісти й їсти, вкусити від кожної з страв...
І все ж тут було не так, як раніше. Коли Володимир ступив до столу, щоб сісти в своє крісло, а сини й дочка хотіли сісти на лавах, враз стало помітно, що ще одно крісло, поруч із місцем князя, стоїть порожнє - це було місце княгині Рогніди.
Звичайно, в цьому винен був сам князь Володимир - він мусив раніше сказати ключниці, щоб та непомітно прийняла крісло, але зараз уже пізно було щось робити.
- Будемо їсти, - намагаючись не виказати свого хвилювання, промовив князь.
Діти і він сам сіли до столу, у мовчанні стали їсти, правда, нікому з них їжа не йшла на душу. Холодно, смутно було в стравниці, холод і пустка обгортали їхні душі, князь Володимир відчував на собі погляди дітей, на нього здивованими, сполоханими очима дивилась навіть ключниця Амма...
Князь Володимир розумів, що так мусило бути, - жити всім, як і раніше, не можна. Знав він і те, що буде боляче, гірко, страшно...
Але це було більше ніж страшно, особливо ж страшним було мовчання, яке панувало в стравниці. Мовчав князь, мовчали діти, ключниця Амма вийшла з стравниці так тихо, що ніхто не почув її кроків.
- Діти мої, - не витримав князь Володимир, коли закінчився сніданок, і сам не пізнав свого голосу. - Я думав... я хотів вам сказати, що моя жона, а ваша мати назавжди пішла звідси...
Діти дивились тривожними очима на нього, звичайно, до них долинула чутка про те, що сталось, але вони ждали, хотіли знати, що ж їм скаже батько?