Зашуміла, загомоніла Гора - вперше за багато літ, а може, й століть князь київський справляє пир у Золотій палаті.
Звичайно, не всі бояри й воєводи, а тим паче мужі Гори могли попасти на цей пир. Князь Володимир запрошува у Золоту палату не всіх - через тіунів своїх і ємців, а тому багато горян, не попавши в терем, товпились у дворі перед ганком, щоб якщо не бачити, то хоч чути, як пирує з грецькими гостями князь.
Про одного сміливця - боярина Куксу - розповідали, що він у нестримному своєму бажанні якщо не чути, то хоч бачити тих, які пирують, заліз на високу липу напроти вікон Золотої палати, вмостився там на якійсь гілляці, сказав: "Зрю", але зірвався, полетів з липи, зламавши собі в час, коли летів і коли падав на землю, троє ребер ще й ключиці... "Дивись, щоб не було тобі, як Куксі", - говорили з того часу про неситих і завидющих на Горі.
Хто ж попав усе-таки до Золотої палати, довго потім розповідав, як гості візантійські сукупно з боярством і воєводством Гори сідали за столи, де було накладено, насипано, нарізано все, чого душа бажає, як у двох кінцях палати напереклик величально співали хори руський і грецький, як вийшли на поміст і сіли в кріслах князь Володимир і цариця грецька Анна, як усі кричали руськими словесами: "Слава князеві Володимиру й цариці Анні!" й грецькою мовою "Ісполайте деспоте!", як князь і цариця благословляли людей, яства, питіє, після чого й почався пир...
А в цей же час на Боричевому узвозі над Почайною, на Подолі біля торгу, на далекій навіть Оболоні ходили боричі, збирали людей, кричали:
- Князь Володимир велів заутра зібратись всім над річкою Почайною, там буде хреститись Русь...
Безвітря стояло над Дніпром, на плесі відбивалися важкі багряні хмари, голоси боричів чулись усе далі й далі...
Пир на Горі ішов і вночі, а в цей час, коли велика темнота поглинула Дніпро й береги, туди з ярів, кущів, скрадаючись на сірому тлі пісків, пішли й поповзли якісь тіні.
Вони сходились біля лодій, сідали в них, клали в кочети весла, ставали на стерна, відштовхувались від берега, пливли за течією, щоб ніхто не чув.
Хмари все не сходили з неба, темні, тепер вони висіли над самою водою, все сповивала пітьма, тільки на Горі блимало, як хижі очі, чимало вогнів - там пирував з боярами, воєводами й гостями візантійськими Володимир-князь.
- Не будемо слишати, заткнемо уші своя, підемо в пустині й ліси, - говорив на лодії головний жрець Перуна Віхтуй.
- А вони да погибнуть у зловірі своїй, - озивались жерці бога Волоса з Подолу.
Лодії пливли далі й далі, під склепіння важких темних хмар, в глибінь Дніпра, в ніч.
7
Заутра вся Гора була готова до хрещення - воєводи, бояри, їхні жони й діти, вся княжа родина - дочка й сини, дворяни, холопи - нічого не пили й не їли, як веліли священики. Боричі кричали про загад князя Володимира край узвозу над Почайною, з високих пнів на торговищі, скрізь по Щекавиці, Дорогожичах, Оболоні; верхи їздили по всьому городу й кликуни, що трубили в роги й переказували слово княже.
На світанні князь Володимир вийшов з своїх покоїв і попрямував до Золотої палати, де на той час зібрались усі бояри, воєводи, мужі.
Ні, це вже був не син рабині - в блискучому, сріблом шитому дивітасії крокував він до помосту, на його голові сяяла золота корона, в правій руці василевс тримав скіпетр, поряд з ним дрібно ступала одягнута в порфіри, нарум'янена, красива цариця Анна, за ними, як це можна бачити нині на іконах, ішли смутні, в нові царські ризи одягнуті, з молитовниками в руках діти.
У глибині Золотої палати протяжне і через те нібито тужно, але однак величально заспівав хор, грецькі гості перші, а за ними воєводи, бояри закричали:
- Ісполайте деспоте!
- Слава василевсу Володимиру, василісі Анні!.. Володимир сів у крісло, по ліву руку від нього сіла цариця Анна, за ними півколом стали сини, дочка Предслава.
- Почнемо, мужі? - промовив Володимир. - Чи готові люди?
Бояри й воєводи затялись, переступаючи з ноги на ногу, несміливо почали:
- Ми всі готові, ждемо твого слова, але над Почайиою людей немає..,
- Кликуни сказали всім про все? - запитав князь.
- Не токмо кликуни, тіуни, ємці також збирають людей, женуть до Почайни.
- І що?
- Люди тікають, княже, ховаються в лісах, дібровах. Боярство й воєводи, звичайно, знали, що так станеться, - Гора готова й майже вся вже охрестилась, що ж, нині вона визнає нову віру прилюдно.
Але Подол, передграддя ще не готові до християнства, вони цупко тримаються за стару віру, закон, покон.