Де правда, а де вигадка в цих давніх повістях, невже ж руські люди були варварами, дикунами до схрещення і добрими, боговгодними стали тільки після прийняття християнства?!
Житія повідають про київського князя, що він був у язичестві Володимиром, а після хрещення прийняв нове ім'я - Василя. Повіримо, що це правда, що язичник Володимир став християнином Василем! Так чому ж літописець-християнин і вся церква, возвеличуючи першого князя-християнина, уперто називають його не Василем, а Володимиром, роблять пізніше святим і рівноапостольним, воздвигають на честь його храми, собори, пам'ятники, - але все це не християнинові Василеві, а язичнику Володимиру ?!
Князь Володимир, якого житія нарицають Василем, ніколи так не називався, все своє життя він був і в віках залишився Володимиром. Але на Русі знали, що, взявши корону від василевсів Візантії, а в жони - їх сестру Анну, яку сам же літописець називає царицею* (*Літопис, рік 6519-й - ....преставися цариця Володимирова Анна".), князь Володимир став василевсом Володимиром, а для ченця-літописця - Василем-Володимиром.
Літописець, правда, шукає і знаходить першого василевса - імператора Русі Володимира Мономаха. Йому нібито дав царські регалії візантійський імператор Костянтин Мономах. Але Володимир Мономах ніколи не одержував і не міг одержати царських регалій від Костянтина Мономаха, бо ж народився 1053 року, цебто за два роки до кончини імператора Костянтина IX Мономаха (помер 11 січня 1055 року), який знову ж сам не був порфірородним, а став імператором тільки завдяки шлюбу із Зоєю - дочкою Костянтина VIII, після ж смерті Костянтина була ще жива сестра Зої - Феодора, яка й одержала всі його царські регалії, передавши їх Михайлу Стратіотику.
Ні, першим василевсом Русі був тільки київський князь Володимир, але він не називав себе царем чи василевсом. Таємниця? Ні, це не було таємницею для людей його часу. Скромність? Навряд чи й це почуття було причиною таємниці з Володимиром-Василем і з василевсом, що надалі залишається й живе у віках як князь.
Князь Володимир прагнув одного й того досягнув - розмовляючи з василевсами ромеїв чи імператорами Німецької імперії, він був василевсом, царем; до нас дійшли гроші - гривні Володимира, на яких він зображений у царській короні, скарамангії й хламиді, древні мусії, ікони змальовують Володимира, синів його, всю родину як василевсів і царів, іноземні сли, купці, мандрівники, що відвідують у той час Русь, також називають його царем, василевсом.
Чи було це ділом одного князя Володимира? Ні, не тільки син рабині, князь Русі став василевсом, - починаючи з Володимира, Русь, яку до того називали язичеською, варварською, рабською, стає нарівні з Візантією, Німецькою імперією; ніхто й ніколи вже не посміє називати її старим ім'ям, ніколи, довіку Русь не буде рабинею інших народів, земель і самих імперій, те, чого досягнув Володимир, завоювала Русь, її людіє!
Проте скільки часу ще пройде, доки світ зрозуміє, як виросла тоді й якою стала Русь, скільки часу мине, доки самі руські люди зрозуміють, якими вони були, якими можуть і повинні бути!
А в той час, про який ведеться повість, на Русі ненавиділи, як смерть, імперії й їх імператорів, що стільки горя, муки принесли руським людям; багаті, зажерливі бояри й воєводи, що мали землі, ліси, всі добра, не покладаючись на власні сили, благали Христа захистити їх, а убогий, голодний запитував дерев'яних богів, небо, землю: куди йти, хто йому допоможе? Дерев'яні боги мовчали, Христос обіцяв рай на небі.
Про це ж думав і чорноризець-літописець, що в тиші своєї келії, далеко від людської суєти, в промінні воскової свічі, краплини з якої стікали і, як сльози, розпливались по пергаменту, писав: "Се повісті времянних літ, откуду єсть пошла Руська земля, хто в Києві нача перший княжити і откуду Руська земля стала єсть".
Перемога, слава, честь, - так, вони, нарешті, прийшли на Русь, витали над Володимиром.
2
Ніколи ще до цього князь київський не сидів так твердо на своєму столі.
Корона імператора! О, як багато, виявилось, важили золотий вінець з навершієм і бармицями, в очках-гніздах якого були втоплені червоні гранати, небесні бірюзи, та ще багряне корзно на плечах, червоного хза черевики!
До Києва їхали й їхали, як і раніше, купці константинопольські, вони везли вина, узороччя, паволоки, сосуди церковні, ладан, смирну, різноликі ікони - дорогі, на кипарисових дошках, у золотих і срібних окладах, і дешеві - вилиті з міді, бронзи, писані на простому дереві, про які говорили: "Згодиться - помолиться, не згодиться - горнець з молоком накриємо".