Разом з ними їхали сли, що мали високі чини магістрів, спафарокандидатів, всі - патрикії, вони з'являлись на очі князя Володимира з грамотами й золотими печатями, великими дарами; інші сли, також патрикії, часом священнослужителі, іноді знатні константинопольські жони, прямували в покої васяліси Анни, подовгу в неї гостювали, вели бесіди, радились, пирували - по грецькому образу.
Імператор Василь тепер поводився і говорив з великим київським князем як рівня й рідня - раз і другий він просив Володимира дати йому в застав* (*Застав - позика.) золота й срібла, увесь час наполягав, щоб Русь продавала Візантії більше хліба, меду, воску, шкір, - імперія поглинала все, чим багата була Руська земля.
Але імператор Василь мав потребу не тільки в цьому. Він просив князя Володимира дати йому тисячу воїв, які б охороняли його особу й Великий падац, - видно, важко доводилось імператорам, якщо вони не покладались на полки безсмертних і вірили русам більше, аніж ромеям.
Слідом за Візантією йшли й інші. До Києва, здавалося, прикуті були очі всього світу - за короткий час тут побували сли німецького імператора Оттона III, свіонського конунга Олафа, датського - Свена Твескегга.
Князь Володимир знав ціну цим слам, - хоч ті говорили про любов і приязнь до Русі, клялись тримати їх довіку, на знак чого привозили з собою імператорські й конунгські грамоти й дари, - він розмовляв з ними обережно, більше розпитував, аніж повідав.
Більш сердечно, тепло, задушевно вів розмову Володимир з слами польського князя Болеслава, чеського Андріха, угорського князя Стефана. Це були сусіди Русі, з ними здавна руські люди мали любов і дружбу.
Деякі з цих слів натякали на те, що їхні князі не від того, щоб і породичатись з київським князем, - про це розмовляв з князем Володимиром єпископ калобрезький Рейнберн, що приїжджав посланцем від польського князя Болеслава.
- Є в нашого князя дочка Марина, - говорив єпископ, - яку сватають королі Норвегії, Данії й навіть англи... Але князь Болеслав не хоче видавати своєї дочки за море, краще, каже вів, родичатись з сусідами. Подумай, княже Володимире, адже в тебе багато синів, е між ними й той, що полюбиться князівні Марині.
Князь Володимир обіцяв подумати, але не набивався в свати Болеславу, бо не міг забути й простити, що той недавно пробував силою взяти червенські городи.
Заморські, іноземні сли й гості спочатку дивували киян; де вони з'являлись, там виникало стовпище людей, але, як завжди буває, люди київські швидко звикли до цієї диковини, і на Подолі, Оболоні, в передградді вільно вже походжали варяг і грек, хозарин і лях, угорець і навіть жовтошкірі люди із-за Ітиля-ріки, з города Чаньаня* (*Чаньань - столиця Древнього Китаю (біля 1000 року).), із-за Джурджанського моря.
Слам, василікам, купцям і священикам, що приїжджали сюди, треба було десь жити, деякі з них сиділи тут уже постійно, вони одержували в князя двори й ставили на них свої доми - не тільки дерев'яні, а й кам'яні; з'явились у Києві цілі конці: Угорський, Лядський, Чеський, Варязький, Хозарський.
Князь Володимир приймав слів, гостей на Горі достойно. Він сидів у тій же Золотій палаті, в старому, поточеному шашелем кріслі своїх отців, позад нього стояли вицвілі знамена князів давніх і його нове, з білого оксамиту шите, золотом гаптоване, знамено...
Князь Володимир мав те, про що навіть не думали предки, - він став імператором, на голові сяяла золотом і дорогоцінним камінням корона, одягнутий він був у сріблястий з хрестами скарамангій, плечі прикривала багряна хламида, на ногах черевики з червоного хза; поруч з ним сиділа у велеліпних одягах його жона цариця Анна...
Воєводи й бояри, мужі, що стояли в час прийомів під стінами палати, теж одягались по-новому: носили вони не темні прості платна, а оксамитні, барлатні* (*Барлат - шовк з срібними чи золотими нитками.) свити, схожі на грецькі коловії* (*Коловій - туніка-безрукавка.) каптани, не чіпляли на шиї, як колись, важких золотих чи срібних гривен, що заважали повертати й схиляти голову, князь Володимир став давати їм свої, схожі на печаті, золоті й срібні знаки, що носились на золотих, срібних чепах, на оксамитних стрічках на грудях.
Та й взагалі збори в палаті не нагадували вже давніх часів, коли на лавах сиділи й дрімали старезні бояри, сивоусі воєводи, просто старці, - деякі з цих похилих віком, немощних мужів доживали на Горі, інші виїхали в пожалувані їм городи й землі. Там, серед лісів, земель, рік, які довіку належали їм, вони почували себе вільніше, краще: не вони комусь служили, багато людей - смердів, закупів, рядовичів і просто холопів - працювали на них, належали тільки їм; на Горі ж у Золотій палаті стояли й ждали загаду князя Володимира їхні сини, часто вже й онуки, що в спадщину від дідів і отців одержали знамена, а від князя хотіли мати пожалування й для себе.