Побудували градники й дереводіли до цього на Русі й кілька храмів - у Києві над Почайною, в Новгороді - на Опоках; це були чудові дерев'яні храми з рубленими стінами, по багато шатрів, вкриті гонтою, опасанями* (*Опасань - галерея навколо церкви.) навкруг них для простого люду.
Тільки самі для себе нічого не будували і не могли побудувати дереводіли й здателі, бо були вони, як і багато інших руських людей, княжими слугами, ремісниками, смердами, через що й жили, як і всі ниці люди, в землянках, так-сяк складених з дерева, а то й плетених з лози хижах...
Правда, й ці убогі свої хижі, хатини руські люди вже й тоді, тисячу літ тому, намагались зробити привабливими для ока - мазали їх глиною, білили крейдою, зеленою й синьою глиною, над вікнами й дверима малювали всілякі оздоби - червоних півнів, що були співцями зорі, зелені берізки - священне руське древо, чорних гривастих коней - знаків воїв...
Цих майстрів і кличе князь Володимир до себе в терем, каже найстарішому з них Косьмині:
- Мислю поставити храм у городі Києві в ім'я Богородиці, щоб слава про нього йшла по всій Русі.
Косьмина - сивобородий чоловік з сірими очима, схожий на апостола Луку, як його малювали на грецьких іконах, - довго думає, дивлячись на небо, гори, Дніпро.
- Мрію давно, - відповідає Косьмина, - і дуже хочу поставити храм, у якому б людина спочила від суєти світу, поринула в мислях до неба...
- Тоді починай, Косьмино!
- Але, княже, - сумно похитує головою здатель, - ставили ми досі дерев'яні храми, тереми, фортеці, ти ж мислиш, напевне, воздвигнути храм кам'яний, вічний...
- Так, Косьмино, кам'яний і вічний!
- По грецькому образу? - запитує майстер, що їздив свого часу як воїн і в Болгарію, і в Константинополь.
- Ні, - рішуче відповідає князь Володимир. - Ви, київські, вишгородські й новгородські плотники, знані по всій Русі, у Києві такожде будуйте наш, руський храм, а вже болгари й гречини вам допоможуть...
Минає небагато днів, і Косьмина показує князеві змальовану на одному пергаменті церкву в ім'я Богородиці, а ще на одному - постать Богородиці з великими карими очима, блідим і трохи суворим обличчям, піднесеними вгору руками.
- Це наш, руський храм! - виривається в князя Володимира. - Добре й лице цієї жінки... сиріч божої матері.
І князь Володимир не знав, що здатель Косьмина вже багато літ думав, як створити пам'ятник тому, про що він мріяв дні і ночі - пам'ятник і храм руським людям, що твердо стоять на рідній землі, тяжко працюють на ній і многотрудно страждають, кров'ю поливають її й сльозами засівають, а кінець кінцем піднімають очі до неба...
Старий Косьмина все своє життя провів у борні, трудах - був воєм, ратаєм, нарешті градником-дереводілом - і ніколи не знав ні радості, ні утіхи, тільки будував і мріяв.
Не знав він також і любові, не мав жони й родини, дівчина, яку в давні літа раз і другий бачив у Києві на Горі і яку, либонь, полюбив би навіки, пропливла, як далека зоря, осторонь його життєвого шляху та й зникла, залишивши в душі тільки згадку...
Косьмина молився Гїеруну й всім древнім руським богам, але вони нічого йому не дали, разом з руськими людьми став Косьмина християнином, - може ж, хоч тоді, коли складе на грудях натруджені руки, здобуде градник спокій і щастя!
Богородиця! Новообращенному християнину сподобалась думка князя Володимира присвятити не комусь, не богу, а невідомій жоні-богородиці, що нагадувала йому богиню роду Роженицю, перший храм у Києві, - нехай вона, жона, матір, молиться, клопочеться перед богом про людські душі.
Але яка мусить бути богородиця? Грецькі й болгарські ікони, відомі Косьмині, не задовольнили його - там богородиця була надто неземна, вигадана, не така, якою він уявляв заступницю-матір.
І він малює на пергаменті іншу, земну богрродицю - жону з русим волоссям, високим чолом, карими очима, тонким носом, рівними устами, трохи сумну, трохи неспокійну.
Хто знає, на кого вона була схожа?! Косьмина дуже багато думав, мріяв, і найперше, мабуть, богородиця ця була дуже схожа на древню богиню руських людей Роженицю, яку колись кузнеці відливали з міді й бронзи, - високу, тонку, а піднятими вгору руками, піднесеним обличчям... Разом з тим - земна й вимріяна, звичайна й воднораз надзвичайно красива, ця богородиця схожа була на багато руських жон і чомусь дуже подібна до юної ключниці Малуші.
Де раніше були Воздихальниця й требище, копачі день і ніч риють землю, з далекого Вручаю на возах, запряжених четвериками й шестериками волів, сюди везуть брили червоного шиферу, від Родні - камінь, з лівого берега Дніпра - дуби, грабину, липи.