Та раніше треба було їх осквернити, особливо треба було зганьбити як бога Перуна, адже він - перший між старими богами, не стане його - не стане і всіх їх.
Гридні подали воєводі Добрині сокиру. Він попробував лезо й, тримаючи сокиру в правиці, став підніматись по драбині, яка сягала аж до плечей Перуна.
Там Добриня й зупинився. Він стояв віч-на-віч з Перуном, срібні очі якого тьмяно поблискували в промінні сонця, що вставало із-за обрію. Воєвода аж здригнувся, йому здалося, що очі Перуна зазирають у саму його душу. Драбина хитнулась, так, либонь, можна й упасти. Щоб почувати себе певніше, Добриня одірвав погляд від обличчя Перуна...
Тоді, стоячи високо над усіма, Добриня побачив далекі ліси, сріблясте, схоже на велетенську чашу плесо Ільмень-озера, множество людей на Перинь-горі, її схилах, багряне сонце над далеким обрієм, - починався день.
Це був останній день Перуна і старих богів. Добриня високо підняв правицю, прицілився, вдарив, потім почав рубати голову Перуна так, що навкруг полетіли тріски.
І враз заволали вої, всі люди, що стояли на горі. Добриня, зробивши своє, швидко спустився вниз, а вони натягли мотузи, валили, волокли ідолища до Волхова. Останній день старих богів закінчився...
Уночі Добриня не спав. Здавалося, і йому, і всім стомленим людіям новгородським слід було спочити - після повалення богів на Перинь-горі було ще хрещення на Волхові, яке вчинили єпископ Іоаким і священики, увечері Добриня з воєводами й боярами вечеряли з гостями з Києва в княжому теремі.
Саме в цей час трапилось лихо. У городі почалась пожежа. Хтось підпалив стіни княжого терема й дітинця. Гридні кілька годин носили воду з Волхова, засипали стіни піском, гасили жар просто ногами.
Але тільки погасили пожежу в дітинці, заграва встала над лівим берегом Волхова - там горіли княжі склепища, і хоч гридні одразу на лодіях попливли туди, гасити пожежу було вже пізно - склепища горіли, як свічі, вогонь гоготів, віхті від пожежі летіли на сусідні дворища - зашумів, закричав переляканими голосами весь Новгород...
Добриня не лягав - де вже йому було спочивати?!
4
Князь Володимир швидко дізнався про те, що сталось у Новгороді. Вісті про глухий опір християнству й усьому новому, що владно входило в життя, доходили й з інших земель - з червенських городів, з Полотська, Тмутаракані.
Втім, що землі - в самому Києві було дуже неспокійно: на кладовищах, де по новому обряду ховали мертвих і ставили над могилами хрести, хтось ночами викопував трупи й сволочив* (*С в о л о ч и т и - викопувати трупи й брати з них одяг і коштовні речі.) їх, хрести на-кладовищах і над шляхами сікли, на Подолі й Оболоні убогі, ниці люди потай збирались у землянках і хижах, в гаях і дібровах, раз і другий вночі розбили склепища на торзі, вбили купця Божедома, княжого ябетника Сайгу.
Князь Володимир рішучий і грізний. Ні він, ні Гора не можуть поступитись. Князь і бояри спускаються на конях з Гори, проїжджають нове кладовище, де лежать роздягнуті трупи й посічені хрести, бачать на Подолі розбиті склепища.
Бояри й воєводи дивляться на князя - сьогодні Божедом і Сайга, розбиті склепища на торзі, пограбовані кладовища, що ж завтра?
- Шукати татів, єретиків, розбійників - і вбивати, - шепоче князеві воєвода Вовчий Хвіст.
Кров за кров - це нагадувало старі часи, коли за смерть карали смертю; тоді брат мстився і мусив мститись за вбивство свого брата й сестри, син за отця й отець за сина, - нині ж бояри й воєводи вимагали, щоб багатий мстився убогому, щоб за вбивство їх, княжих слуг - бояр, воєвод, усіх мужів княжих, - мстився й карав князь.
А християнство?! Так, князь Володимир, що сидить на коні перед розбитим склепищем купця Божедома, дивиться на Дніпро, небо, луги, але думає й про це - який же він буде християнин, аще дозволить убивство.
- Головників, татів, єретиків ловити й класти на них віру * (*В і р а - штраф гривнями.), - велить князь.
Дружина князя Володимира літає по Подолу й Оболоні, вдирається до землянок і хиж, шукає татів, головників, єретиків. Але знайти їх, піймати, накласти віру - нелегко, тут, над Почайною й Сітомлею, убогі, ниці люди одностайні, тверді, уперті - ніхто з них нічого не знає, ніхто головників і татів не бачив.
Більше того, коли гридні продовжують пошуки й уночі, допитують людей з іспитом* (*З іспитом - допит з примусом.) розсипаються ген по луках і дібровах, невідомо хто потай, так тихо, що не чути навіть і крику, вбиває двох гриднів - Зарву й Горнича; пісок та кров - хто знає, де поділись головники?