Серед гриднів на Горі тривога й неспокій, - це вже не та дружина, яка колись ходила з князем у поле, бачила ворога, сміливо йшла на нього й перемагала. Кому охота нині служити князеві за одрину* (*Одрина - постіль, ложе.), хліб, харч, помирати від руки брата над Почайною?!
Ця гридьба вже й раніше була хижою, злою - князь платив і їм гривнями, годував гов'ядом, одного перцю давав три колоди на тиждень.
Роздратовані гридні говорять:
- Зло єсть головам нашим, їмо дерев'яними ложками, а вмираємо від ножа з-за рогу...
Князь Володимир велить платити гридням більше, викувати для них срібні ложки.
- Без дружини не матиму нічого, а з нею здобуду, як отець мій і дід, золото, срібло.
Увечері він довго розмовляв з єпископом Анастасом, вранці велить кликати в Золоту палату воєвод, мужів, бояр.
Єпископ Анастас несміливо зайшов до Золотої палати - князь Володимир вперше запросив його на збори старшої дружини.
У палаті декого з бояр і воєвод здивувало, чому з'явився гут єпископ, чим може він допомогти в цей важкий, смутьяний час князеві, Горі?
Втім, це одразу й минуло - єпископ тихим кроком пройшов майже до самого помосту, піднявши правицю, благословив князя, сів на лаві в кутку й тихо, заглиблений у свої думи, там і сидів.
Розмова в палаті цього ранку йшла важка й сувора - яро вбитих купця й ябетника, про трупи гриднів, знайдені над Почайною.
- Уже, княже, - гомоніли бояри й воєводи, - не допомагають і віри, беремо з головників і татів за убитого купчину, гридня, ябетника, мечника по сорок гривень, а головництво не припиняється...
- Що хочете, мужі мої? - запитав князь.
- Аще убив головник кого з бояр, чи воєвод, або твого мужа, княже, да убієн буде...
- Не можу! - промовив князь Володимир. - Новай закон, віра моя не дозволяють карати смертю. Я боюсь гріха, не можу...
Володимир замовк, він сказав, що думав. Але тут, у палаті, був єпископ, нехай він повість, як велить церква?
- Отче Анастасе, - звернувся князь Володимир до єпископа, - що скажеш мені й мужам моїм?
Єпископ Анастас встав, подивився на князя, воєвод, бояр.
- Ти поставлений єси, княже, - тихим голосом промовив він, - на стіл по божественному закону на казнь злим, а добрим на помилування...
- Чи можу я карати смертю за смерть? - запитав його князь.
- Достойний ти карати смертю розбійника, але з іспитом і розглядом, без цього-бо власті немає...
- Буду, - сказав князь Володимир, - творити так, як просите ви, мужі мої, і як велить бог! Каратиму смертю...
Так у Києві... А землі? Князь Володимир не розуміє, що робиться в Києві, але такі ж вісті йдуть і з земель - і там татьба й розбої, і там єретичество, волхування, сволочіння...
Нове ворогує з старим - це так; Володимир вірить у нове, у городі Києві разом з боярами, воєводами, дружиною та ще церквою боротиметься за це нове, в городах і землях Русі є своя Гора, свої воєводи й бояри, вони допоможуть йому, бо борються за себе, за Русь.
Але чи можна вірити всім городам і землям, на кого там покластись, на кого звіритись?
Сумнів - перший ворог, що починає точити серце й душу людини, неминуче за ним виникають тривога, страх.
5
Князь Володимир кличе синів. Він довго думав, раніше ніж це зробити. Та ні - їм і тільки їм можна довірити свою душу, у важкий час тільки на них можна покластись, бо це ж - його кров, його родина.
Добрі сини в князя Володимира, деякі з них, як Вишеслав, Ізяслав, Ярослав, схожі на матір Рогніду, деякі - Всеволод, Святослав - крапля в краплю нагадують батька, всі вони тут, на Горі, вчились їздити на коні, володіти мечем і списом, бити звіра, буде потреба - не устрашаться й ворога, дехто з них, як-от Ярослав, добре вчився й грамоті - читає грецькі, латинянські, німецькі письмена. Між синами стоїть і Святополк, син Яронолка, - разом з усіма дітьми він живе в теремі, вчиться, виростає, брати не кривдять ного, сам Володимир поводиться, як з рідним.
- Сідайте, діти мої! - промовляє князь, і сини сідають за столом, а вів стоїть біля розчиненого вікна, дивиться то на них, то на Дніпро, піски, луки.
Сини, правду кажучи, не чекали цього: після того як Рогніда пішла з Гори, мале хто з них і бачив батька - вони кормились самі в стравниці, батько з царицею Анною снідали й обідали на верху, князь Володимир давко вже уникав зустрічі з ними.
Побачивши тепер батька, вони здивувались - як же змінився, постарів, став зовсім іншим князь Воогодамир - обличчя похмурнішало, очі згасли, голос стих. А втім, добре, що батько їх покликав, дуже добре, що навкруг немає ні воєвод, ні бояр; вони та батько - єдина родина.