Князь Володимир іде від вікна, зупиняється біля синів, кладе руку на таече Вишеслава.
- Діти мої, - дуже тепло, по-батьківському починає князь Володимир. - Я покликав вас сюди, щоб говорити одверто й щиро, прийміть у серце слова мої, говорю з вами не як князь, а як отець із своїми синами...
Він замовкає, стоїть сивий, ледь зігнутий у спині, і, що говорити, ці теплі слова його викликають відгук, чулість у юнацьких душах.
- Відаєте ви, діти, - продовжує князь, - що отці мої і сам такожде довго збираша землю Руську, усгрояша її, брань приймаша за ню із многими ворогами; і нині Русь велика, дужа, незборна...
Він знову замовкає, згадуючи далекі походи, стогін людей, кров на піску, думає, як розповісти про це синам своїм, але безнадійно махає рукою й закінчує свої думи:
- Багато діла звершили ми, живучи по закону й покону отців і дідів наших, але Русь жадала, настав чає, і взяв я для неї нову віру - християни суть нині руські люди, во Хрйста обпеклися такожде ви і я з вами, - так велів бог...
Князь говорив тихим, спокійним гажоеом, він неначе умовляв сам себе, але в словах його все ж бринить тривога, неспокій.
- Сонце на небі, - каже князь Володимир, - затьмарює туча, найкращі цвіти садів можуть знищити морози, - так і на Русі є нібито покорство до князя, мир у землях, а землі невдовотені Києвом, неспокойство, татьба, розбой є всюди, миру в землях немає, миру між ними також...
Тепер уже не Володимир, стурбовані сини дивляться на отця-князя, тривога за Руську землю отця - це тривога і їх, а він розкривав перед ними душу й серце.
- Тому думаю так: я отець дому - Русі, але підпора моя тільки ви, кому, крім вас, повім те, що непокоїть душу, на кого, крім вас, можу покластись? Ні, вірте мені, крім вас, нікого в мене немає, покладаюсь токмо на вас, через що не можу тримати вас у Києві, як би сам того не хотів, думаю послати в землі.
Сини зрозуміли, чого їх покликав батько, - отже, він не хоче бачити їх тут, на Горі...
- Не подумайте злого, - ніби вгадавши їх думки, промовив князь, - не для того посилаю вас у землі, аби ви там презирство мали, ні, будете ви там князями, як я в городі Києві, людьми й землями керуватимете ви зі мною, я з вами, - на тому віднині стоятиме Русь.
Сини переглянулись, посмішки заграли на їх обличчях, молодому - своє, тепер уже їх вабили далекі княжі столи - куди ж і кого саме думає послати отець ?!
- Новгород, - князь Володимир замислився, пригадуючи, либонь, своє дитинство, - то є полунощний край нашої землі, великий город, права рука города Києва, хто сидить там, мусить добре дивитись за море, де на Русь чатують свіони, дани, англійці; люди полунощної землі суворі суть, множество їх ще живе в законі старім, і, думавши довго, туди я посилаю князем тебе, Вишеславе.
Син Вишеслав встав і вклонився батькові.
- Полотськ, - князь Володимир знову замислився, пригадуючи все, що сталось колись у цьому городі, - туди я посилаю тебе, Ізяславе.
Ще один син встав і поклонився князеві.
- Ти, - звернувся князь до Ярослава, що сидів за столом блідий, стурбований, - підеш у город Ростов. Ростово-Суждальська земля велика, багата, але й трудна, - не раз я ходив туди.
Ярослав підвівся й болісно скривився: йому, либонь, заболіла покалічена нога.
- Спасибі, отче, - промовив він, вклонившись.
- Ти, Святославе, поїдеш у Древлянську землю, ти, Всеволоде, в город Волин, Станіслав - у Смоленськ...
Сини, яких він називав, вставали й кланялись князеві Володимиру.
- Ти, Святополче, - звернувся він нарешті до сина Ярополка й Юлії - поїдеш князем до города Турова - то є велика земля, межа наша з польськими князями.
Святополк, що сторожко сидів, прислухаючись, як князь Володимир дає пожалування своїм синам, швидко встав, вклонився.
- А Мстиславу, іже має стіл у Тмутаракані, там І бути, - закінчив князь Володимир.
Він замовк, сини також мовчали, князь сказав, здавалося, все, що мав, сини думали про дальшу свою долю.
- От я і сказав вам усе, що хотів, - закінчив князь Володимир. - Запам'ятайте, сини мої, у важку годину звертаюсь до вас, боюсь за Русь, але певен, що ви будете підпорото моєю в землях, берегтимете, не припустите, щоб вона розсипалась, а блюстимете її цілу, єдину.
Пізніше, та не тільки пізніше, а до кінця днів своїх, князь Володимир згадував цей день і годину, коли думав разом із синами своїми берегти Русь, але забув, що сини вже чужі йому, бо він сам не зумів вберегти та й не беріг своєї родини.
Про княжий задум, звичайно, одразу ж дізнався й єпископ Анастас, - того ж дня увечері він, як і раніше, прийшов до Володимира, довго говорив про церковні справи й устрій Русі, а потім сказав: