- Добре вчинив, княже, що посилаєш синів своїх у землі. Навіть Христос мав помічників - апостолів. На високих горах стоїть город Київ, але важко тобі звідси одному бачити всю Русь, будуть сини в землях твоїми очима, мислями, руками.
- Боюсь, єпископе, що найважче доведеться їхнім рукам, - відповів на це Володимире - Смутьяна й м'ятежна нині Русь, земля іде на землю, а в самих землях розбійництво й татьба, все горить.
- А ти пошли з ними помічників...
- Ти про кого говориш?
- Думаю я, що кожному князеві, який іде в землю, треба мати біля себе єпископа, щоб у землі був княжий стіл і божий престол - єпархія... Князь і єпископ його - то буде велика сила, цим переможеш, княже!
- Князь і єпископ - це справді велика сила, - згодився Володимир. - А кого пошлемо з синами моїми, отче?
- У Новгороді сидить Іоаким, - почав єпископ. - Він буде правою рукою Вишеславу.
- Добро, - згодився князь Володимир. - Бути там єпархії.
Анастас, очевидь, уже знав, куди виїжджають сини Володимира, думав над цим, говорив впевнено.
- З Ярославом у Ростов добре послати Іоанна - вельми вчений він єпископ, тихий.
- Пошли, - сказав Володимир.
- З Святополком у Туров може поїхати Феодосій - твердий у вірі був на горі Афоні.
- А католиків знає?
- Лютий ворог папи й Польщі...
- Ти, Анастасе, не токмо єпископ, бачиш далі, ніж бояри.
- Що я?! - посміхнувся Анастас. - Наставник твій, пастир овець...
Так вони домовились і посилали у Смоленськ Мануїла, у Волин - Стефана, не тільки в Києві церква підпирає Гору, єпископи й священики ставали біля князів у землях.
Сини князя Володимира виїжджали у землі - він хотів, щоб вони швидше були там, робили, діяли, їм важко було залишатись у Києві, нехай будь-який город і земля, аби не Гора, Київ, батько, мачуха Анна.
Ближчим часом до Києва прибули й сли польського князя Болеслава. Князь Володимир зустрів їх, як друзів. Три дні гриміла Гора, князь Володимир разом з князем туровським Святополком приймав гостей, перевари меду, олу стояли на концях нового город а й на Подолі, веселився весь Київ.
Після цього князь Володимир послав своїх слів і разом з ними князя Святополка до Гнєзна, там князь Болеслав, дізнавшись, як приймали його слів у Києві, велів прийняти їх у Гнезні ще краще.
Звичайно, князь Святополк мав нагоду зустрітись з князівною Мариною, вона була дівчиною незвичайної краси - невисока, але ставна, білява, з чудовими голубими очима, співучим голосом, ніжна, тендітна Марина припала Святополкові до душі. Минуло небагато днів, і він признався, що полюбив її; князівна Марина відповіла йому такими ж словами, ніжній, тендітній дівчині припав до серця не зовсім зугарний, але дужий, міцний туровський князь.
Весілля гуляли в Гнєзні. Нікого не турбувало, що князь Святополк не католик.
З Гнєзна князь Святополк їхав, не заїжджаючи до Києва, просто на Туров. Разом з ним їхала жона Марина з великим почтом, її дружина, чимало священиків і духівник.
Духівник був радий, що Святополк не їде до Києва, - там добре його знали, бо це ж він приїжджав колись до князя Володимира як посланець князя Мешка.
Єпископ калобрезький Рейнберн - це був він - їхав нині як духовний наставник княгині Марини, не залишав її ні на крок, дбав про неї, а відтак стикався, сходився й з князем Святополком, довгі вечори в гостиницях*(*Гостиниця - будинок для проїжджих на гостинці (шляху).) на Червенському шляху проводив тільки з обома ними, багато розповідав князеві, дещо розпитував у нього.
Наставник Марини єпископ Рейнберн виконав загад римського папи - зараз для нього була відкрита на Русь широка дорога.
6
Звістка про те, що до Новгорода їде князем син Володимира Вишеслав, приголомшила й дуже стурбувала посадника Добриню.
Відтоді коли Володимир вирушив з Новгорода, після закінчення січі з Ярополком став київським князем, а відтак і великим князем Русі, Добрині на думку не спадало, що в Новгороді може бути і буде колись свій, новгородський князь.
Що князь для Новгорода, і навіщо він тут, коли в Києві сидить Володимир, а в землях за Волоком є його посадник Добриня? Він ревно служить київському князеві, тримає в покорі полунощні землі, стереже, як пес, україни Русі, збирає й посилає в Київ велику дань - дві тисячі гривень за літо, а крім того, ще й хутро, мед, віск, горючий камінь, риб'ячий зуб. Що ж замислив князь Володимир, чому посилає в Новгород свого сина?
"А може, - думав Добриня, - це робить київське боярство, що не любило й не любить його - брата рабині Малуші; може, нашкодили новгородські бояри, яким краще сидіти й владувати під знаменом свого князя, аніж під десницею Добрині?"