Христос не допоміг - у лютій ненависті вони йшли на кладовища, валили там хрести; голод робив своє - і вони уночі потай стали підкрадатись до склепиш, купців на Подолі. Так Давило потрапив на дворище Божедома, коли ж той з сторожею застиг їх на пограбуванні, то й убив його.
Давилу страшно все це згадувати й уявляти - безумна рука, що налита ненавистю й злобою, тяжка длань, яка тримає топір, та хіба стримаєш їх, зустрівши віч-на-віч ворога?!
Ніч! Коли б швидше ніч - смерд Давило тепер головник і тать, він не може піти до своєї родини, до голодної жони й дітей. Тікати, далі тікати з города Києва!
Але що це? Праворуч почувся тріск сухої гілки - Давило повернув туди голову, ліворуч почулися кроки - він схопився, один гридень з мечем стоїть попереду, ще багато стоять позаду.
Коли смерда повалили на землю й били, він мовчав. Уже стемніло. Зв'язавши руки, повели смерда по долині.
Удалині вималювався на горах Київ. Ніч прийшла, але воля була далеко.
8
На горах київських, високо над Дніпром, там, де колись було требище богів Русьшя землі й Воздихальниця, виріс храм.
Його видно було з Подолу й берегів Дніпра, він вставав, як дивне видіння, здалеку перед мандрівником, що наближався до Києва суходолом чи водою. "Дивен храм, в світі такого немає", - говорили про нього.
І то правда - храм в ім'я Богородиці був дивен, він не нагадував грецьких соборів - важких кам'яних споруд з позолоченими дахами, високими вікнами, широкими дверима, - він несхожий був і на болгарські храми - сірі будівлі, що ставились на скелях, чи, тим більше, на суворі, складені з темного дикого каменю храми далекого Півдня й Сходу.
Здателі храму Богородиці в городі Києві склали його з легкої цегли, сіни мазали червоною фарбою, навкруг вікон і дверей виліпили з білої глини пальмети, виноградні грона й всілякі оздоби, дах поклали з хвилястої сірої черепиці, поставили на банях-шатрах позолочені хрести, що світились у голубизні неба, як зорі...
Храм цей ніби виростав з гущавини дерев, його, здавалося, народила, зметнула над горами й злилась з ним рідна київська земля, каміння його складали, підносили, вивершили руські люди.
Поперед храму на восьми дубових стовпах почепили мідяні била, які раніше висіли на городницях київської стіни; начищені до блиску, вони нагадували золоті щити. Не сторожа Гори, а убогі задушні люди, що шукали собі притулку біля церкви, взялися за клепала, вдарили в била, й луна покотилась над горами, Дніпром, далекими лугами...
Князь Володимир, якого єпископ Анастас і всі священнослужителі запросили на освящення храму, проминувши двір Гори, зупинився на схилах, довго слухав передзвін бил, милувався новою спорудою.
- Добре потрудились наші здателі, - промовив він до бояр і воєвод, які оточували його. - Дивен храм, височітиме віки...
Здатель Косьмина, що стояв по праву руку від князя, стиха сказав:
- Чимало доводилось сперечатись з гречинами, не все побудоване в Царгороді годне тут, на Русі.
- Спасибі тобі, Косьмино, - відповів Володимир, - бачу Русь у цьому храмі, доки стоятиме він, люди й здателя не забудуть.
- Я робив токмо те, що велів ти, княже, - вклонився Володимиру Косьмина.
Навкруг церкви зібралось на той час безліч людей київських - бояр, воєвод, їхніх жон і дітей, плавом туди йшли ремісники, смерди, холопи.
Оточений священиками, поперед яких крокував єпископ Анастас, князь піднявся сходами, проминув сіни храму, вийшов на його середину й зупинився.
Дивне, ніколи не бачене видовище відкрилось його очам. Просто перед ним, залитий яскравим промінням багатьох свічад і панікадил, сяяв золотом, сріблом дорогоцінними каміннями олтар. Над ним, у глибині бані, на золотому тлі викладений був з смальти образ Христа - він сидів у різьбленому кріслі, з золотою короною на голові, трохи косуватий, з товстими, зведеними докупи бровами, довгими вусами й тонкою борідкою, у бузковому хітоні й синьому корзні, з Євангелієм у лівій руці, високо піднявши правицю, суворий і грізний.
Навкруг Христа майстри зробили напис: "Дивіться, дивіться, я один, і немає бога, крім мене; я сотворив землю, а з неї людину, своєю десницею поклав основу неба..."
Проте князь Володимир не бачив і не прочитав цього напису - він дивився на осяяний промінням сонця, освітлений множеством свічок і панікадил олтар.
Там, на тлі ківорія* (*Ківорій - вигнута стіна над престолом.) , також з смальти зроблений був образ богородиці - вона стояла в синьому царському одязі і червоних черевиках на зеленому постаменті, високо піднявши руку, дивлячись перед собою.