Лишалось одно - Давило грабував склепище й убивав купця не сам, з ним, безперечно, були й інші смерди; якщо він викаже їх, може, легша стане і його провина.
- З ким ішов на татьбу? З ким ти убивав купця Божедома? - суворо запитав князь.
Давило подивився на Володимира очима, в яких було здивування та ще, либонь, підозра. Невже ж князь Володимир не знає ще Давила, не розгадав його?
- Княже, - промовив він. - Таких, як я, є множество. Але йшов на татьбу, вбивав купця токмо сам... Він був готовий до всього, що скаже князь.
- Да убієн буде! - промовив Володимир, встав з крісла й пішов з палати.
1
Малуша не здивована. Вона часто тепер бачить Тура, що живе в землянці недалеко від Берестового. Мине день-другий, а там Малуша й зустріне Тура - він іде до Дніпра ловити рибу, збирає гриби в лісах, злаки в лузі.
Цього разу Тур не такий, як завжди, - в промінні згасаючого сонця Малуша бачить його надзвичайно бліде обличчя, на якому дрібно смикаються м'язи, закушені уста, а під очима й на щоках кілька сльозин.
- Що з тобою, Туре? Ти плакав?
Він оглядається навкруг, наче хоче подивитись, чи не підслухує їх хтось? Але хто й чого їх буде слухати тут, у лузі? Тур одвернувся від Малуші для того, щоб справді змахнути рукою з щоки сльози.
- Ні, я не плачу, Малушо! Це тобі тільки здалося, - він пробує посміхнутись.
Проте Малуше знає, що це не так, - на щоках у нього були сльози, і зараз у Тура смикається обличчя, тремтять уста.
- Сядь, Туре, - показує на пень Малуша, - і говори, говори...
Він сідає на пень. Малуша стоїть поруч. За гору закочується сонце. Десь на косах квилить заблукала чайка.
- Говори, Туре!
Старий гридень дивиться вдалину, але Малуша знає, що він нічого не бачить: пустка в його очах, Тур заглядає в свою душу.
- Не знаю, що робиться, Малушо! Ні, я вже нічого не розумію...
Чайка на косах затихла, знайшла, либонь, своє гніздо, бо на мить долинув і одразу стих крик сполошених чаєнят.
- Колись, - каже Тур, - я надіявся, що стане жити краще, а тому служив Ользі, Святославу, пізніше Володимиру, і, мабуть, найкраще йому, бо то син твій, Малушо, ми його так ждали, так на нього уповали...
- І що, Туре?
- Нині вночі покарають Давила: на Подолі він розбив склепище купця Божедома, убив і самого купця.
- Голодно? - виривається в Малуші.
- Так, Малушо, дуже голодно, у Давила є жона, діти, онуки... Не сам ішов, ще багато людей було з ним, і я до купця ходив з Давилом.
- Його піймали?
- Піймали, били, судили, але він нічого не сказав, все прийняв на себе, за що й прийме нині вночі смерть...
- Туре! А може, його помилують? Тур довгу хвилину мовчить.
- Ні, ніхто його не помилує. Судив Давила сам князь...
- Володимир?
- Так, Малушо! Судив його князь Володимир, а слово його непорушне... Василевс!
Сонце зайшло, швидко сутеніло.
- Василевс! - пересохлими устами шепоче Малуша. - Але хіба він не знає - від кого пішов, хто йому був і є підпорою?
- Все забувається, Малушо! Та й не він винен, навкруг нього Гора....
- О! - Малуша стиснула руками голову. - Я знаю Гору, будь проклята вона довіку... Але ж є бог, Володимир християнин...
Тур нічого не одповів, на блідому його обличчі затемніли пасмуги.
- Ні, так не буде, - рішуче промовила Малуша. - Не Давила він судив - тебе, мене, себе самого. Що робить син мій, пощо вбиває людей? Ні, Туре, більше терпіти несила. Я піду на Гору, скажу, що єсть його мати, повім правду.
Тур спробував посміхнутись, але обличчя його тільки скривилось від болю.
- Ти нікуди не підеш, нічого не зробиш, Малушо! Уже пізно, дуже пізно йти тобі до Володимира. Оце все і є правда; боже, яка вона жорстока й страшна...
- Тобі погано, Туре? Ти зовсім білий, тремтиш... Що з тобою?
Тур мовчав. Темніло навкруг, темнішало і його обличчя.
І тоді, вперше за всі літа, Малуша зрозуміла й відчула, що не може далі ховатися в тиші монастиря, а мусить іти чимшвидше, одразу до сина свого і князя Володимира.
Їй випало многотрудне й важке життя, - хто знає, чи була ще людина в світі, яка б народила сина князя-василевса, але не знала б ні радості, ні щастя, а, навпаки, тільки кривду, горе, злидні?!
Єдиною утіхою й підтримкою їй було лише те, що вона безмежно любила сина, зрідка бачила, молилась й у мислях охороняла, відчувала себе матір'ю, а князя Володимира сином, жила на світі тільки заради нього.
Через це вона згодилась на все: одірвала його від грудей і віддала княгині Ользі, тільки здалеку попрощалась, коли їхав до Новгорода, довго ждала його повернення й зустріла, коли входив Володимир як великий князь до Києва, ждала, нестерпно довго ждала, коли ходив у походи...