- Ти, жоно, нічого не знаєш. Якщо б і пустили тебе, то є сторожа за ворітьми, перед теремом княжим, у сінях терема... Хто тебе до нього допустить?
Старший сторожі Брич уже загримів:
- Одійди, жоно, від гріха... Куди тобі, смердянці, до василевса? Не дратуй мене, жоно, бо, коли розгніваюсь, велю гридням гнати тебе.
- А я не піду! - запалилась жінка. - Не руште мене, не піду...
Воєвода Вовчий Хвіст, що все стояв на воротях, ступив назад, подивився па жінку, на сторожу.
- Навісна, безумна! Женіть-бо її звідси, гридні! Гридні підняли киї.
- Тікай!
І Малуша - стара, немічна Малу та, що стояла перед княжою сторожею, - зрозуміла, що марно вона, ідучи сюди, думала й сподівалась, що їй пощастить потрапити на Гору, побачити сина-князя, говорити з ним...
Важко було колись людям добиватись сюди, на Гору, а все ж вони ходили й добивались, дуже важко було і їй під щитом брата свого потрапити сюди, але в сто крат важче й просто неможливо пройти тепер на Гору, де сидить, владує князь-василевс.
Малуша не стала більше говорити. Та й що говорити? Сторожа вже замикала ворота, їй не було до неї - матері - ніякого діла, тепер уже Малуша нічого не може зробити - немає Давила, забили ще багато людей.
Але не тільки це турбувало й краяло серце Малуші - сторожа біля воріт, сторожа на стінах, сторожа біля терема, сторожа в сінях - отак усі нібито стережуть князя-василевса, тільки біля серця його сторожі немає, душі її сина ніхто не охороняв.
Починало темніти. Трохи зігнута в спині, стара вже, немічна жінка тихо спускалась Боричевим узвозом. Малуша шкодувала, о, як дуже шкодувала вона в цю вечорову годину, що боялась, а відтак і не призналась, не пішла ніколи до сина-князя. Тепер вона зрозуміла, що повинна була це зробити, - боже, боже, як багато могла б розповісти тоді мати Володимиру! Може, адже все може бути, він би і жив не так, не ховала б його від людей сторожа. Нині ж уже пізно, та й не могла вже нічого зробити Малуша. Їй важко, невимовне важко, але що вона - смердянка, убога черниця, жінка, яких множество, тьма...
А він?! О, як важко, як страшно йому жити, коли сидить за високою стіною, за ворітьми, коли до нього не може доступить ніхто, і вона - мати?!
Жінка спускалась все нижче й нижче Боричевим узвозом, але не бачила, як і куди йде, сльози застилали очі, серце колотилось у грудях, підгинались ноги...
1
Ніч... Князь Володимир спочивав на ложі своєму, поруч ще одно ложе - цариці Анни. У теремі, за розчиненим вікном, скрізь на Горі тихо. Спати, тільки спати.
Але князь Володимир не спить - він лежить, розплющивши очі, дивиться на тьмяні обриси палати, образи на стінах, за вікно, де крізь гілля дерев видно всіяне зорями небо.
Все, як було колись, - та ж спочивальня, ті ж стіни, вікно, і зорі за ними все ті ж - вони пливуть і пливуть у вічному круговороті - яскраві, може, трохи кволіші, ніж раніше, і дерева під вікном ті ж, може, буйніші тільки, вищі...
Лише сам князь Володимир чомусь не такий, як колись. Роки, так, либонь, роки дають себе знати - немає давньої сили, менше здоров'я, кволішає рука.
Проте не це турбує й не дає спати князеві Володимиру - в нього болить серце, весь час неспокійна душа, увесь час, як хмари й зорі за вікном, пливуть, пливуть, бентежать душу думки.
Здавалося, чого б турбуватись, непокоїтись князеві? Він досягнув, чого хотів: Русь знають нині всі в світі, їй ніхто не загрожує та й не може загрожувати - спи спокійно, княже-василевсе, спи!
Ні, він не може спати. Неспокійно на його душі, перед очима князя Володимира встає ранок минулого дня, Людяна палата, смерд Давило, він бачить і бачить його одверте, щире, спокійне навіть перед смертю обличчя, чує й чує його слова: "А що я мав робити, княже?.. Аще попав я в неволю, будуть рабами діти мої й онуки... У мене, княже, нічого немає в світі, я аки птах, що гнізда не має..."
Князь Володимир встає з ложа, підходить до вікна, дослухається... Тихо, дуже тихо, але йому здається, що ось-ось серед ночі пролунає крик - так квилить смертельно поранена чайка, так кричить, прощаючися з світом, людина.
"Ні, його не скарають цієї першої ночі, - думає князь. - Завтра ж я владою, що дана мені людьми й богом, прощу Давила, не послухаюсь ні бояр, ні єпископа, бо сам Христос велів карати, але й прощати..."
Володимир дивиться в пітьму, дослухається до шумів ночі не лише через те, що пам'ятає й не може забути Давила.
Тільки стемніло, до нього приходив воєвода Вовчий Хвіст, сміючись, розповів, що, йдучії на Гору, бачив, як біля воріт Гори до князя добивалась якась жінка.
- Що за жінка? - здивувався й чомусь раптом навіть здригнувся.