"Ні, ні, ні!" - крикнув він, але підвівся й став біля неї.
Тепер син, її дитя, Володимир, був поруч з нею, вона бачила так близько бліде, рідне його обличчя, сиве волосся й вуси, темну родимку біля правого вуха, з якою він народився і яку тільки вона знала.
"Як довго, довго я шукала й ждала зустрічі з тобою", - вирвалось у Малуші.
"Я тебе також шукав і довго ждав, мамо, - відповів Володимир. - Тобі, либонь, нелегко було зійти на Гору. Ти стомилась. Сядь ось тут, спочинь".
І вона сіла, але не в крісло, на яке показував син, а на простій дубовій лаві біля дверей. "Колись у давно-давно минулі роки, - пригадала Малуша, - жила в цій світлиці Ольга, а тут, на лаві, лежали ключі..."
Він стояв перед нею, освітлений вогнями семисвічника, у темно-бузковому, золотом шитому платні, з червоним корзном на плечах, підперезаний широким поясом, у зелених хзових чоботях.
"Боже, боже, - прошепотіла Малуша, - який ти красивий, добрий син і який суворий, холодний світ..."
"Він суворий і холодний, - одразу ж сказав Володимир, - але не для нас, мамо. Я щасливий, бо знайшов тебе, поведу тепер у Золоту палату, посаджу одесну себе, одягну на твою голову корону Ольги, скажу людіям, воєводам своїм і боярам, гридням і дружині, мужам всіх земель: се - мати моя, ось вона сидить і повинна сидіти поруч зі мною ".
"О сину, сину, - відповіла Малуша, - як ти похожий на батька свого Святослава. Ні, не піду я в Золоту палату, не одягну корони Ольги, не сяду одесну тебе... Колись ти, як син мій, лежав біля серця мого, зараз ти князь Русі, а лежиш у серці в мене. Одного я б хотіла, - промовила Малуша й тяжко зітхнула: - Щоб ти ніколи, ніколи не забував про мене. - Вона гладила й гладила сивий чуб на його голові. - А до тебе я йшла, щоб просити про Давила, не вбивай його, сину, пожалій себе, мене..."
І раптом Малуша прокинулась. Після яскравих вогнів палати, які вона так виразно бачила в сні, після теплої, душевної розмови, що тільки-но була в неї з сином, її дуже злякала темрява навкруг, пустка, в якій раптом опинилась.
Але не тільки це сполошило й змусило затремтіти все тіло Малуші - серед темряви й пустки, що стигла над Дніпром, берегами, Горою, всім світом, вона почула нестямний крик, крик людини, що помирає і востаннє, бодай голосом своїм, прощається з світом.
- Боже, боже! - вирвалось у Малуші. - Поможи ж йому, поможи!
Крик ще мить лунав у пустці й тиші ночі і як раптово виник, так і обірвався.
- Най буде прощен! - промовила Малуша й закуталась у хустку, щоб зігріти перемерзле тіло...
Хто знає, чи довго сиділа вона - для неї зникло все, навіть час... Година, дві, три - а хіба не однаково?
Починало світати, коли вона звелась на ноги, якийсь час стояла, тримаючись за стовбур верби, щоб не впасти, знайшла на піску ціпочок, сперлась на нього і пішла, пішла понад берегом.
З лівої руки, далеко за Дніпром, ясніло небо, там плавали легкі, схожі на заблукалих овець хмаринки, одна хмара, висока, темнувата, сягала високо вгору й нагадувала пастиря, що стоїть з києм у руках; над плесом колихався, як прозора блакитна намітка, туман, праворуч темніла Гора - з лісами, які круто спадали яругами до Дніпра, чорною стіною вгорі.
Спираючись на ціпочок, Малуша йшла понад Дніпром - стежкою, що звивалась по долині, серед кущів, з яких сипалась холодна роса, гаями, де панувала тиша.
Так вона дійшла до землянки, в якій жив Тур, сіла на камені недалеко від дверей - він немічний, хворий, може, ще спить, навіщо його будити?!
Проте Тур надто довго не прокидався, не виходив, вже сонце почало вставати з-за Дніпра, а в землянці було все тихо.
- Туре! - покликала Малуша. У землянці ніхто не відповів, і це було дуже дивно, бо старий гридень прокидався від найменшого шуму.
- Туре! - підвелась Малуша з каменя й постукала в двері.
Від доторку її руки двері прочинились, Малуша побачила дерев'яне ложе під стіною землянки, босі ноги Тура.
Він лежав мертвий на ложі, як і спав - горілиць, витягнувши руки, з обличчям, на якому відбились втома, горе, вічний спочинок, і Малуша схилила коліна перед тілом того, хто любив її так безмежно й вірно, торкнулась устами його холодної руки.
1
3
На початку нового року, в пролітті*(*Новий рік на Русі починався до XV ст. з березня; проліття - перші три весняні місяці: березень, квітень, травень.), князь Володимир одержує сумну звістку з города Полотська - там від невідомої хворі помер князь Ізяслав, а невдовзі жона його і син Всеслав.
- Требіте путі! - велить Володимир. - Їду попрощатись з сином і його родиною.