- Дякую тобі, Косьмино! - промовив князь Володимир. - Ти воздвиг за довге своє життя багато чудових споруд, але цей терем найбільше любий моєму серцю...
Швидко перегортаються сторінки древньої повісті временних літ, в них повідається про події давно минулих днів, возвеличується князь Василь-Володимир.
Володимир був князем і воїном, він з кінця в кінець пройшов Русь ще раз, як це було при отцях і дідах його, з'єднав її землі. Древній Київ, що починав підупадати, знову засяяв, став твердинею над Дніпром. Перед матір'ю городів руських знову схилилась Русь.
Князь Володимир бачив і знав, що мусить не тільки з'єднати Русь, землі її вже жили не так, як допреже, в їхнє життя вривались нові, незнані сили, це нове ворогувало з старим, рушились закони й покони, зникала віра...
Боги? Так, людина хотіла вірити в бога, багатий вдавався до нього, щоб він освятив його скарби й багатства, убогий, що не мав шматка хліба й працював на багача, підіймав очі д'горі, простягав руки - може ж, бог побачить неправду на землі, щось дасть йому, дітям, родині?!
Старі боги не могли нічого дати людям. Суворі, мовчазні кам'яні й дерев'яні постаті їх стояли в городах, весях і на могилах, ці боги підтримували руських людей, коли ті йшли на брані, і самі були схожі на витязів, богатирів, простих воїв.
Проте вони нічого не могли дати людям, які жили по-новому, на зміну їм ішов Христос, що освячував багатство й бідність, утверждав владу дужих і покірливість смерда, цей бог був настільки милосердний, що обіцяв тому, хто нічого не мав на землі, але трудився на інших, рай, блаженство, щастя на небі...
Обрати новий шлях для Русі, з'єднати й повести за собою людей її князеві Володимирові було нелегко, бо старе, яке воно не є трухляве, безсиле, зайве, але ніколи не хоче помирати, нове часто хоч і справедливо, зате надто жорстоко ворогує з старим: князь Володимир, що почав життєвий шлях як ревний захисник і поборник покону й закону отців, переміг спочатку не когось, а свою м'ятежну сувору душу, щоб потім силою й мечем перемогти й оновити душу свого народу.
Так прийшла нова віра - жорстока, сувора, безжальна: князеві-василевсу - княже, бо як на небі один бог, так на Русі - він єдиний государ землі, бог благословляє й охороняє добра багатого й життя убогого, якщо ж у цьому світі хто чого не має, то матиме по смерті рай, усі радощі життя, життя вічне.
Це була могутня віра - розбурхана, буремна, м'ятежна Русь прийняла її й принишкла - не в Христа повірили люди руські, а тільки в те, що давно вже сталось у їхньому житті. Христос не відкрив, а тільки освятив, став на сторожі нового закону.
І сталось, як не дивно, так, що цей новий закон (про покон нічого й говорити - він повалився сам собою, як трухляве, зотліле древо,) саме цей новий закон і нова віра, що була його мечем, зміцнила Русь, християнство, що утвердилось, стало вже вірою всього світу, дало Русі науки й книги, храми, древляна Русь воздвигала нові споруди - кам'яні, вічні.
Більше того, нова, християнська Русь перестала бути таємничою землею варварів, виявилось, що вона має не менші, а більші, ніж усі землі, багатства, народ її став врівень з іншими народами світу, худородний, як говорили гречини, князь Русі дорівнявся в силі своїй і славі з імператорами візантійським і німецьким, не він тепер, а вже вони здригались і тремтіли перед ним, руськими людьми, Руссю.
Це зробив син князя Святослава й рабині Малуші Володимир, князь і перший василевс руський; він зруйнував і поховав старий закон і покон, завів і утвердив закон новий.
Володимир був князем-василевсом. Візантія, Німецька імперія, Русь - це були три сили, навкруг яких гуртувався весь тогочасний світ. Десь над Ітилем-рікою й за Руським морем, правда, вже народжувались і виростали на костях колись могутніх, але загиблих імперій нові держави з народів, що виходили й виходили з глибин Азії, мине кілька століть - одна мить всесвіту - й вони з'являться на полі нової історії, світ здригнеться під ударами арабів, перед силою турків упаде й навіки загине Візантія, древня Русь обіллється кров'ю в жорстокій борні з навалом татар, безумний Батий, охоплений жадобою панування над світом, поставить своє шатро на Горі над Либеддю-рікою й звелить розгромити, спалити Київ.