Самуїл помстився. Коли легіон ромеїв на чолі з імператором Василем ішов долиною Струми, з півдня ж до них поспішав Феофілакт, щоб з'єднатись і вдарити на Гїриліп, болгари на світанні оточили в глибокій ущелині легіони Феофілакта, закидали їх стрілами й камінням, вбили мно-жество воїв і самого солунського полководця. Почувши про це, імператор Василь завертає своє військо, чимдужче аж через віддалений Мелник тікає з гір, спускається в Македонську долину.
Але ще дужче й страшніше помстився імператор Василь. Прибувши в колісниці до Афінополя, а потім виїхавши з полками безсмертних до Біластиці, де легіонери охороняли п'ятнадцять тисяч полонених болгар, він велить приготувати в долині печі, залізні жигала, вишикувати полонених полками, оточити їх - голодних, зв'язаних - кількома легіонами.
Був десятий день серпня 1014 року - чудова пора в Болгарії, коли в долинах усе цвіте й достигає, високо вгорі голубіє в своїх глибинах безхмарне небо, на обрії, як сторожа, височать гори.
Оточений безсмертними, імператор Василь стояв того дня на пагорбі, дивився в долину на печі, в яких жарко палахкотів вогонь, на розпечені жигала в руках у воїв-ромеїв, на болгар-полонених, що стояли полками, на чорну підкову легіонів, які оточували всю долину.
Полонених підводили до печей зв'язаними в десятки. Розпалені жигала, як стріли, прорізували повітря й впивались в очі, що бачили в ці хвилини долину, гори, небо...
Вої кричали... І як їм було не кричати, коли переможці-ромеї забирали в них найдорожче, що має людина, - очі! Гори ж мовчали, а коли б вони й могли кричати, то хіба це зупинило б імператора Василя, який велів осліпити п'ятнадцять тисяч полонених болгар, навік діставши за це назву Василя Болгароктона!* (*Болгароктон - Болгаровбивця (гр.).) Коли ж ці тисячі були вже осліплені, він велів на кожну сотню незрячих випекти іншим по одному тільки оку, щоб ті повели осліплених до коміта Самуїла, а кесаря Романа, що саме прибув до його стану, призначає патрикієм, управителем города Абідоса в Малій Азії.
Більше ніж через місяць, у день 15 вересня, осліплені дійшли до столиці Приліпа. Почувши про це, Самуїл виїхав їм назустріч, він бачив, як удалині на снігах гори з'явились вої, як вони спускаються в долину.
І от вони почали йти мимо нього - сотні сліпих, а поперед них одноокі провідники... Це було страшне видовище: сліпі болгари йшли по рідній землі, серед гір, яких не бачили, перед комітом Самуїлом Шишманом, під знаменом якого вони так довго боролись, за що віддали свої очі.
Але ж якщо не видно рідної землі й гір, то вони чують їх пахощі, чують голоси дітей, що колись помстяться за них, провідники сказали сліпим воям, що на них дивиться коміт Самуїл Шишман, їх жде отчина.
І сліпі вої, йдучи мимо Самуїла Шишмана, закричали:
- Да жиє коміт Шишман! Да жиє Болгарія! Тільки сам Самуїл не чув цих криків - раптом у нього нестерпно заболіло серце, світ затьмарився перед ним, підкосились ноги, він упав на землю.
- Води! Ковток води! - прохрипів Самуїл.
Але йому, мертвому, вода вже не була потрібна.
- Самуїл помер! - залунали крики. - Немає нашого коміта...
Осліплені вої опускались на коліна.
Люто розправившись з Болгарією, імператор Василь повертається до Константинополя, велить приготувати мармурову дошку, висікти на ній напис і виставити її в Сосфеновому монастирі під Константинополем.
На цій дошці було написано:
"Якщо будь-коли повстануть болгари, їх не можна перемогти у битвах віч-на-віч, а треба спроквола забирати їхні городи й фортеці, наполегливо спустошувати їхню землю, нарешті, довести до нестями..."
Імператор Василь справді заслужив прізвиська Болгаровбивці.
3
Чутки про події в Болгарії, звичайно, швидко дійшли до Києва. Вони дуже схвилювали й просто приголомшили князя Володимира. Отже, Візантія діє так само, як і раніше: роз'єднує, сварить між собою народи, а на крові й костях їх будує свій добробут.
Сли Русі їдуть до Константинополя, у Києві з'являються василіки імператорів Василя й Костянтина, клянуться в любові й дружбі, проте чого вони варті - у Візантії свій шлях, Русь будує своє життя.
Візантія стала й стоїть на берегах Дунаю. На Русь невпинним потоком ідуть тепер і йдуть болгари - це вже не тільки священики, а знать, яку розорила Візантія, убогі люди, що нічого не мали, але досі були вільні, - вони осідають у Києві, в городах і весях Русі, руські ж люди охоче приймають болгар.