- Ти сотворив добре, сказав мені свою правду, хоч, Святополче, ліпше би було та й міг її сказати раніше. Що ж, я почув це нині від тебе, хоч знав твої думи раніше...
- Так чому ж ти кинув мене в поруб, допитуєш, мучиш, якщо все знаєш?
- Я прийшов не допитувати, а говорити з тобою, Святополче, бо все це неправда.
- Великий княже і василевсе Русі! - засміявся Святополк. - Тобі мало того, що ти вверг мене в цей поруб, хочеш познущатися з мене?
- Я говорю це, - ніби не почув його слів Володимир, - бо не хотів убити і не вбивав брата мого, а твого отця Ярополка, багато горя й муки прийняв сам від нього, а ще більше - Русь і її люди, я ж усе простив йому, кликав на мир і любов... Князя Ярополка в сінях терема убили два гридні, яких підкупив воєвода Блуд, ти, Святополче, це знаєш.
- Не вірю! Так вигадав ти з своїми боярами, це ви націлили мечі вбивць у серце мого батька...
- Я вислухав твою правду, чому ж ти не хочеш слухати мою?! Втім, ти зараз сам усе зрозумієш...
- Слухаю! - крикнув Святополк. - Що ж ти ще скажеш мені?
- Скажу те, що я ніколи не проганяв і не міг прогнати з Гори твоєї матері Юлії, бо твій батько не Ярополк, як усі вважають і як думаєш ти сам...
- Не Ярополк? Княже Володимире, ти глузуєш з мене... Навіщо?! Хто ж мій батько?
- Був час, коли все було не так, як нині, - смутно сказав Володимир, - був час, коли мати твоя поховала мужа свого Ярополка й любила мене... Від любові цієї, від гріха нашого ти й народився, а я... твій батько.
Святополк стояв у кутку порубу й пильно дивився на князя Володимира, що сидів на пні, похиливши низько голову. Мить - він здригнувся, здавалось, хотів кинутись уперед.
Але мить була така коротка - Святополк не думав іти вперед, він обхопив голову руками, стиснув зуби так, що навіть Володимир почув скрегіт, і підвівся...
- Ти - мій батько? - крикнув він. - Ні, ти жартуєш, княже Володимире. Ти хочеш мене обдурити, як множество людей... Не вірю, чуєш, я не вірю, княже!
У Володимира нестямно колотилось серце. Страх, рани далекого минулого, скорбота, що так усе сталось, що він знову стоїть перед тінню брата Ярополка, а може бути - плодом своєї любові, перед сином, розривали його душу.
- Святополче, - вставши з пенька, хрипко промовив він. - Брата Ярополка нема, кості матері твоєї Юлії поховані в Херсонесі, я один нині відповідаю й мушу відповідати за наш гріх. Правду говорю, ти - мій син, іди ж до мене.
І він справді був би безмежно щасливий, з його душі, мабуть, спав би той тягар, який протягом багатьох і багатьох літ гнітив його, коли б Святополк пішов до нього, простягнув свої руки.
Та Святополк не рушив з місця.
- Жорстокий, безжальний княже, - прохрипів він. - Зараз я вірю тобі, але навіщо, навіщо ти мучив мене, зробив таким, яким я є? Вже мені пізно змінюватись, чуєш, - він на мить замовк і кінчив, - я проклинаю тебе!
Володимир зрозумів, що сталось, - Святоиолк устами своєї матері проклинає, ненавидить його: у цю ніч, в цьому порубі нічого не можна зробити.
- Що ж, Святополче, - сказав він, - ти проклинаєш, а я... я прощаю тебе.
Князь пішов до дверей порубу, рішучим рухом, так що забряжчали засуви, широко розчинив їх.,
- Ось двері розчинені, - промовив Володимир, - іди, Святополче...
Він першим вийшов земляними сходами з порубу, побачив воєводу Вовчого Хвоста й грйднів.
- Я увільнив князя Святополка з порубу, - сказав Володимир воєводі. - Віднині він житиме на Горі. Пустіть його.
Надворі сіявся дощик. Низько иад Горою пливли кошлаті важкі хмари, із-за них крадькома визирали зорі. Було холодно, вогко, пусто.
6
В один з перших днів зарева* (*Зарев - серпень.) князь Володимир дізнався про кончину колишньої жони своєї - княгині Рогніди. Розповів йому про це єпископ Анастас, що до світання прийшов у терем, побудив князя.
- Нині вночі, - скорботно промовив він, - у бозі спочила княгиня Рогніда - черниця Анастасія.
- Вона тяжко хворіла, страждала? Чому мені не повіли про це? - повернув голову до єпископа й подивився на нього якимись великими очима князь Володимир.
- Княгиня не веліла комусь говорити про свою хвор, - відповів Анастас, - і не турбуйся, княже, вона не мучилась, не страждала, дні й ночі проводила в самоті, вкушала хліб та воду, давно вже нікого не хотіла бачити, токмо вчора покликала мене й висповідалась, а вночі тихо спочила, пішла в світ інший...
Єпископ, це було помітно, розповів не все, що знав про кончину Рогніди, він був єдиним свідком останнього дня її життя, останнім розмовляв з нею, але князь Володимир не став у нього нічого запитувати: якби Рогніда щось хотіла йому переказати, Анастас сказав би про це.