І навіть учора, в останні години свого життя, бачачи перед собою смерть, Рогніда сказала, що всіх прощає й просить її простити, - ні, не про всіх говорила вона, а про нього, князя Володимира, єдиного свого мужа, бо любила так, що хотіла тільки смерті.
А він? Князь Володимир неминуче мусив себе запитати про це в годину, коли був один на один з першою своєю жоною, розлучаючись навіки з тим, чого нізащо й ніколи тепер уже не міг повернути... Він - князь Володимир - чи любив її?
І не відповідь на питання, а невимовна гіркота втрати, безмежний жаль за тим найкоштовнішим, що він мав колись, але втратив, туга за молодістю, мрією, любов'ю і щастям обгорнули душу й стиснули серце князя Володимира...
Не нині, не в останні роки, а все життя князеві Володимиру важко було жити, проте в самоті своїй, трудах, борні, не признаючись навіть собі самому, знав, розумів, відчував, що близько є людина, до якої він може піти, в усьому признатись і одержати прощення, любов і підтримку, - цією людиною була жона Рогніда.
А тепер її немає - вже нікому йому розповісти про свою скорботу, розпач, тугу, вже ніколи він не зможе звернутись до неї, не почує довіку її голосу...
Не володіючи собою, у відчаї й безнадії він схилив коліна перед тілом княгині, припав головою до холодного каменю підлоги, і сльози покотились з його очей, - у притворі Десятинної церкви великий князь Русі імператор Володимир плакав над попелом і тліном великої, але навіки втраченої ним любові.
Коли князь підвівся з колін, до нього підійшли єпископ Анастас і священики.
- Я попрощався й навіки примирився з княгинею Рогнідою, - коротко сказав князь. - А тепер підемо...
Під високим склепінням церкви залунали кроки. Черниці вийшли з темряви, стали на коліна, одна з них - з низьким, дуже сумним, але водночас спокійним голосом - почала:
- "Плачу і ридаю, єгда помишляю смерть..." Одійшовши далеко від корсти, князь Володимир обернувся й ще мить бачив у сяйві свічок голову Рогніди...
Надворі вже розходився дощ. Низько над головою, огортаючи бані церкви, летіли хмари. Земля була вогка, мокра, скрізь у темряві дзюркотіли потоки, чоботи грузли в непролазному багні.
Витягаючи з трудом ноги, князь Володимир і єпископ Анастас поволі крокували до Гори - пітьма снувалась навкруг них, на тлі сірого неба чорніли стіни, дахи теремів, дерева.
Раптом князь зупинився: на пагорку перед ними вималювались дві постаті - високого стрункого юнака у гостроверхій княжій шапці, набагато нижчої від нього жони чи дівчини, що стояла поруч, тримаючи юнака за руку.
Володимир пізнав їх - це були син його Ярослав і дочка Предслава. Доля не милує Ярослава, він прибув з далекої Ростово-СуждальськоЇ землі, щоб говорити з батьком, а потрапив на похорон матері. Втім, може, це справедливий перст долі - Рогніда палко любила Ярослава, він так любив її!..
От вони і йдуть потай, уночі до Десятинної церкви, щоб попрощатись з тілом матері, почули кроки, зупинились.
Князь Володимир хотів, нестямно хотів кинутись до них, обняти живих дітей мертвої Рогніди, поцілувати, - тоді б йому стало легше, спокійніше, він не був би таким самотнім у цьому нічному тьмяному світі...
Але він яе міг піти до них - дві постаті, що скрадались пізньої години до Десятинної церкви, як німий докір, як жорстокий осуд того, що вже сталось і того повернути було несила, стояли на пагорку, син і дочка без слів, у невимовному горі здалеку дивились на отця свого.
І він схопив, вп'явся в руку єпископа Анастаса, завернув з стежки, пішов, тягнучи його за собою, мимо дітей, зупинився тільки на Горі, коли Десятинна церква, дві темні постаті на пагорбі залишились позаду, зникли в імлі.
- Яка ж крута ця гора! - промовив князь Володимир. Тієї ночі він не лягав спати - до самого ранку горіла свіча в палаті. Володимир, смутний, збентежений, слухаючи, як нестямно колотиться серце в його грудях, то сидів у кріслі перед столом, то вставав і важкими кроками ходив у палаті, близьких переходах. Скільки і яких важких дум передумав він за ніч! Ось тут, у палаті за столом, у цьому кріслі сиділа Рогніда - лляне волосся, ясні очі, тихий співучий голос: "Муже мій, Володимире, а я ж тебе все жду та й жду..." Ось
переходи, двері ліворуч, колись він переступав їх
поріг. Місячна ніч, у кутку кімнати стоїть Юлія, вона
йде вперед, кладе руки на його плечі: "Княже
Володимире, ти прийшов до мене?.." Хтось кличе
князя:
- Цариці Анні тяжко, вона хоче бачити тебе. Він
заходить до спочивальні Анни - там горить свіча, біля
ложа стоять дві дворянки, в жовтому промінні
Володимир бачить обличчя Анни, що пашить від жару,