перелякані очі.
- Я дуже застудилась, василевсе, тіло моє горить,
груди розриває кашель...
- Ти одужаєш, швидко одужаєш, царице!
Дворянки дають Анні тепле питво, вона заплющує
очі, от, либонь, і спить.
Темні переходи, розчинене вікно, десь недалеко в
темряві, в гущавині дерев кричить птах: "Пу-у-гу! Пу-у-
гу!"
"Віщий птах! Чого кричиш? На чию голову
накликаєш біду?" - думає, притулившись головою до
лутки вікна, князь Володимир.
Рогніді віддали погребальну почесть у Десятинній
церкві як княгині, за довгий день множество людей
київських пройшли й схилили голови перед корстою з
її тілом; поховали ж Рогніду по черничому обряду:
вночі, у закритій корсті, в Предславині, як вона й
заповідала.
На похороні було мало людей - десяток черниць,
предславинські дворяни, що несли труну, священик.
Ще були на похороні дочка Рогніди Предслава й
син Ярослав, одягнуті в темні платна, з покривалами
на лицях, вони йшли позад усіх - ніхто їх не пізнав.
Вершник - нікому не відомий вершник примчав у
цю пізню годину ночі від Гори до Предславинського
лісу, зупинився під деревами, бачив вогники, що
повільно пливли в долині, й тіні за ними, - вершнику,
вершнику в княжому корзні, що привело тебе вночі до
Предславина?
Невеликий горбок над Либеддю - от і все, що
залишилось на пам'ять про Рогніду. Промине небагато
літ - і дощі, вітри змиють, зрівняють з землею цей
горбок.
7
Саме в цей час до Києва з смутною звісткою
прибули сли з Новгорода: там від невідомої хворі
помер князь Вишеслав, по заповіту труну з його тілом
везли до Києва, новгородці ж просили собі нового
князя.
Звістка ця дуже опечалила князя Володимира -
молоді, юнацькі літа він провів у Новгороді, новгородці
його вспоїли й вскормили, сидячи там на столі, він
знав, як багато важить для всієї Русі земля
Новгородська, а, крім того, Вишеслав був його
улюбленим сином, мудро стеріг північні україни Русі,
смерть його - велика втрата для Київського столу.
В ближчі ж дні князь Володимир покликав до
Золотої палати, куди прийшли сли новгородські,
воєвод і бояр, мужів ліпших і нарочитих, повів їм, що
сталось у Новгороді, сказав, що полунощні землі
просять собі князя.
- Кого пошлемо князем туди? - запитав
Володимир.
- Говори сам, княже, - залунали звідусіль голоси. -
Многих синів маєш, сам скажи, хто з них достойний
сісти на столі в Новгороді.
- Я думав про це, - відповів князь, - бо сам був
князем земель полунощних. Великий Новгород
стереже україни Русі, хочу дати туди доброго князя,
волю послати сина Ярослава. Чи згодні його прийняти,
сли новгородські?
- Згодні! - однодушне відповіли сли. - За
Ярослава дякуємо, будемо йому вірно служити.
- А ти, сину, - звернувся князь Володимир до
Ярослава, що стояв біля княжого столу, - чи згоден?
Блідий, без кровинки в обличчі, Ярослав якусь
хвилину мовчав, потім промовив:
- Воля твоя, отче!
- Так і буде, - закінчив Володимир.
І княжич Ярослав, що віднині ставав
новгородським князем, виступив уперед, обняв й
поцілувався з слами новгородськими, подякував їм за
честь і довір'я.
Князь Володимир говорив правду й, посилаючи
Ярослава в землі полунощні, добра хотів Новгороду, а
сину - слави.
Більше того, знаючи, як уболіває Ярослав за
матір'ю Рогнідою і відчуваючи перед нею й ним свою
провину, він хотів якось її спокутувати, - Рогніди немає, вона пішла з життя, може ж, доля замирить його хоч з сином, - адже Київ і Новгород - це городи-брати, два кінці Русі, Київ - це ворота на південь, Новгород стоїть на сторожі земель зі сходу, заходу й полунощі.
Усього цього він не міг, звичайно, сказати синові при мужах Гори й слах новгородських, через що покликав його до себе.
Ярослав зайшов до палати батька твердою ходою, так ніби він і не був хромцем, став недалеко від порога, й Володимир несамохіть замилувався своїм сином.
Молодий, міцний, широкий у плечах, з довгим темним волоссям, засмаглим обличчям, орлиним носом, - він дуже нагадував свого батька.
Було в ньому ще й інше - голосом, виразом обличчя він нагадував матір - її не було на світі, але вона жила в ньому; зараз батько й син починали розмову, незримо ж душа Рогніди витала тут, у палаті, над ними.
- Я покликав тебе, сину, щоб порадитись перед далекою дорогою і попрощатись... може, й навіки, - почав Володимир.