- Навіщо говорити так, отче? - суворо перебив його Ярослав.
Володимира вразив голос сина, стало боляче, що Ярослав не розуміє його тривоги й смутку.
- Не гнівайся на мене, Ярославе, що посилаю тебе в полунощні землі, нині є дві твердині на Русі - Київ і Новгород...
- Посилаючи мене в Ростов, ти говорив, що й то твердиня Русі.
- Так, Ростово-Суждальська земля також твердиня - близько Ітиль-ріка, булгари, хозари...
- Надіюсь, отче, ти знаєш, що я в Ростові жив душа в душу з боярством і людіями, вірно служив і тобі.
- Знаю, Ярославе, а все ж Ростов не Новгород, буде віднині під моєю рукою, сам догляну.
- До Ростова далеко, сам знаєш - двічі ти примучував в'ятичів, аби й тепер там лиха не сталось, - з-під нахмурених брів подивився Ярослав на Володимира.
Князь Володимир пильно стежив за сином - невже ж він справді тривожиться за нього - батька, чи, може, насміхається з цього?
- Ти що, .. лякаєш мене, Ярославе?
- Ні, отче, я говорю тобі лише правду; неспокійна Ростово-Суждальська земля, людіє там добрі, ревні, люблять Київ, нове ж прищеплюється трудно.
- Як сказав, так і буде - дивитимусь за Ростовом, дбатиму про нього. Ти ж бережи Новгород.
- А що мені в Новгороді?! Це - твій город, ти там сидів князем, докінчуватиму те, що ти почав, стоятиму, як і ти.
"Стоятиму, як і ти"? Про що говорить Ярослав? Князеві Володимиру довелось у Новгороді не тільки стояти, коли Ярополк захотів один сісти на столі в Києві, це новгородці не потерпіли свавілля київського князя, досить було йому кинути клич - і вони встали за своє право, пішли на Київ.
- Новгород і Київ з'єднує велика, свята дружба, - сказав Володимир, - і люди там суворі, тверді. Звикнуть до тебе, зумієш їх зігріти - віддані будуть, вірні. До того ж і поміч у Новгороді матимеш добру - посадником там сидить Добриня - уй мій, кормитель.
Гірка посмішка промайнула в кутиках уст Ярослава.
- Мене любила Ростово-Суждальська земля, і я любив її... Що ж, отче, якщо так судила доля, я вже здалік люблю й Новгород, швидше хочу туди їхати, покинути Київ... А посадник твій у Новгороді мені не буде потрібен, адже сам сидітиму князем.
Князь Володимир відчув з слів Ярослава, як тому важко нині, після смерті матері, бути в Києві, говорити з ним, отцем, у цій палаті, ще важче думати про те, що буде далі.
- Сину! - сказав Володимир. - Я покликав тебе, щоб повідати все про Новгород і полунощні землі, хочу, окрім того, сказати, що мені боляче виряджати тебе...
Він ступив уперед, зупинився близько від сина.
- Ти, Ярославе, - хрипким голосом промовив Володимир, - перший, улюблений мій син від матері Рогніди... Чуєш, її вже немає, не буде, тож скажу тобі - я любив тільки її, за що мучусь і страждаю нині, сину...
Співчуття, тепле синівське слово?! Ні, князь Володимир не ждав і не міг ждати, він просто хотів сказати нарешті правду якщо не Рогніді, то її сину... А може, думав Володимир, Ярослав зрозуміє його і простить?
Мовчазний і суворий стояв Ярослав, бачив перед собою великі батьківські очі, в яких були тривога, біль, смуток, бліде перекошене обличчя.
- Прощай, отче! - сказав він. - Я твій син і буду таким довіку, але є Русь, і я служитиму їй до сконня...
- Прощай! - тихо вимовив князь Володимир.
...Так і розійшлись отець з сином, у кожного в душі залишились тільки біль і образа; - не стало Рогніди, й не було вже сили, яка б їх могла замирити.
Ярослав зайшов до сестри Предслави: разом вони й раніше перемагали горе й розпач, самотнім вирушав він до Новгорода, ще більш самотньою залишалась на Горі сестра.
- Я прийшов, сестро, щоб попрощатись з тобою, - сказав Ярослав, переступивши поріг її світлиці.
- Чула, - перебила його Предслава, - приймаєш ти честь велику, їдеш до Новгорода князем.
Ярослав теплими очима подивився на сестру, що була дуже схожа на матір свою Рогніду - таке ж лляне волосся, голубуваті очі, мила, привітна.
- Чи велика це честь, сестро?! - смутно промовив він. - Князем я вже був, мав Ростово-Суждальську землю, нелегко мені там доводилось, багато сил поклав, аби тримати цю землю в покорі й пошані до Київського столу. Там я вірно служив отцю.
- Але Новгород - то більший город, полунощна земля безмежна.
- Важка й неспокійна Новгородська земля, її оточують ворожі, злі язики, глад, холод ходять по тій землі, мор косить людей... Від того й брат наш Вишеслав загинув.
Почувши ім'я покійного брата, Предслава залилась сльозами.
- І не добра хотя, батько посилає мене до Новгорода...
- Так що ж він хоче?
- Після того, що сталося з матір'ю, - у запалі говорив Ярослав, - батБко не хоче бачити мене в Києві чи Ростові, посилає в полунощні землі, робить князем-ізгоєм.