- Ти говориш страшні слова, - жахнулась Предслава. - Тоді не їдь, не їдь туди, брате.
- Ні, Предславо! - рішуче промовив Ярослав. - Що я, що батько Володимир... Слово його - -закон, десницю підтримує Христос, за ним Гора... До Ростова мені не повертатись, у Києві не бути, єдиний шлях - до Новгорода... Що ж, краще там, ніж тут, може, там, у Новгороді, волі більше, бояри й воєводи ліпші, а я стану одмесником отцю Володимиру.
- Ярославе! Ти про що говориш, що замислив!
- Нічого я поки що не говорю і нічого не замишляю... Одного шкода - залишаю тебе в Києві. Ти ж, Предславо, не забувай про мене, сидя в Києві, дивись, що тут робиться, щось помітиш - сповісти, пришли грамоту...
- Все зроблю! Дивитимусь і повідомлю! Тільки чому, чому мені так страшно, брате?!
У Великій Луці на зимовому шляху з Новгорода до Києва князь Ярослав зустрів корсту з тілом брата свого Вишеслава. Це була невесела, скорбна зустріч живого з мертвим, надій з тліном.
Ще здалеку дружина, яка оточувала князя Ярослава, побачила на шляху похід: попереду з чорними корогвами, що смутно колихались над снігом, їхало кілька десятків вершників, за ними восьмерик коней тягнув сани з видовбаною з дуба й щільно закритою віком просмоленою корстою, за ними на багатьох санях їхали нарочиті мужі Новгородської землі, а ще далі верхи й пішо, змінюючись на погостах, з сокирами й рогатинами поспішали смерди - требити путі, класти мости, одбиватись від диких звірів, що зграями ходили в лісах.
Схопившись з коня, князь Ярослав підійшов до саней, на яких стояла корсіа, просто в снігу упав на коліна, підняв руки д'горі й тужно мовив:
- О брате мій Вишеславе, чи думав ти, ідучи в полунощні землі, що повертатимешся на отчизну в гробниці, трупом хладним?!
Над снігами крутилась поземка, чорна корста іскрилась від паморозі, задубілі корогви дзвеніли під вітром.
- Горе мені, горе, - бідкався князь Ярослав, - аще зустрів тебе не на коні сидящого, а лежащого в гробниці.
Корогви схилялись до самої землі, вітер свистів дужче й дужче, снігове море затягло все навкруг. ,
- Прощай, мій брате! - чулись крізь голосіння вітру слова Ярослава. - І не сварись на мене, їду заступати тебе, як ізгой, рушаю, як і ти, в тьму полунощну.
Дружинники вже посідали на коней, у снігу зарипіли полозки, сани з корстою рушили далі.
Довго з непокритою головою, з опущеними руками стояв серед снігів князь Ярослав, думав про смутну долю брата свого Вишеслава.
Князь Ярослав приїхав до Новгорода без якоїсь почесті й слави. Так трапилось, напевне, через те, що поїзд його промчав льодами Ільмень-озера увечері, біля терема княжого зупинився пізньої ночі, коли в Новгороді все спало.
Піднявши на ноги сонну сторожу, сли, що їздили до Києва, разом з князем Ярославом зайшли до терема, там забігали дворяни, запалили вогні, у стравниці забряжчав посуд, запахло смажениною.
Одразу ж до терема, засапавшись, прибігло чимало воєвод і бояр, а разом з ними й посадник Добриня, що виділявся з-поміж них одягом своїм, гривнами, чепами, поважним виглядом.
Коли закінчилась вечеря, мужі, воєводи й бояри пішли, але Добриня залишився - йому хотілось поговорити з новим князем, хтось мусив провести Ярослава і в його палати.
Так вони залишились удвох на верху терема, в палаті, що виходила темними вікнами на Волхов. Добриня страждав з самого вечора печією, тепер, випивши меду й поївши, захмелів, обважнів, його хилило на сон. Але Ярослав, що їхав більше як місяць з Києва і що майже не спочивав у останні ночі, зовсім не хотів спати. Злегка шкутильгаючи, він пройшов по палаті, постояв біля вікна, обернувся до воєводи.
- Я, княже Ярославе, - почав Добриия, - служив ще діду твоєму, нехай буде прощен, князеві Святославу, вуєм був отця твого Володимира, багато літ сидів його посадником у Новгороді, був першим воєводою й боярином у князя Вишеслава...
Добриия замовк, ждучи, що Ярослав скаже своє слово. Але Ярослав не говорив - він стояв біля вікна, дивився на темні обриси теремів, засніжений Волхов.
- І з християнством я допомагав князеві Володимиру, - повів далі Добриня, - множество ворогів серед язичників мав і маю. Перуна почепив за кінський хвіст і вверг у Волхов. Воєводи й бояри - своє, а я - княжа людина, тільки йому служив і мушу служити...
Князь Ярослав нарешті одвернувся від вікна й пильно подивився на воєводу Добриню. Той аж здригнувся - на нього дивилось обличчя молодого Володимира - те ж чоло, ніс, рот, і, що найбільше вразило його, князь новгородський Ярослав дивився на Добриню очима його сестри Малуші.