Володимир розумів, що князем після нього мусить бути той, хто буде гідним цієї корони в очах імператорів візантійського і німецького, не Ярослав, не Мстислав - старші сини, а Борис - син жони-василіси Анни. Через це він після похорону Анни не відпускав його з Києва, тримав біля себе.
Почувши про печенігів, він покликав Бориса до себе.
- Сину мій Борисе, - почав Володимир, - ти моя надія і радість, підпора й наступник! Нині, коли немощний став, хотів би бачити тебе біля себе, токмо на тя покладаюсь. Але що маю діяти - на Київ ідуть орди печенізькі, вже, каже сторожа поля, стоять вони на Пслі, Сулі, скрізь по Сейму. Вести рать самому, але хто буде в Києві-городі?! Боярству своєму нині не вірю, десь готує змову проти мене Святополк... Піду на рать - чую смуту в городі Києві, боюсь за стіл отця мого, чую звабу й кров... Тому вирішую так... Я мушу бути в Києві-городі, а тебе посилаю супроти печенігів. Воєвода Вовчий Хвіст уже готує дружину, разом з тобою іде тисяцький переяславський Кучма, їдь шукай і бий печенігів, я ждатиму тебе...
Блідий, без кровинки в обличчі, стояв князь Борис перед князем Володимиром.
- Не турбуйся, отче, - сказав він, - я стану на чолі дружини, поведу її на печенігів, з перемогою повернусь назад і тим примножу славу твою й Київського столу.
- Спасибі, сину! - тепло, від усього серця сказав князь Володимир. - Підійди сюди, хочу благословити тебе перед далекою дорогою...
Князь Борис схилив голову, й батько благословив його, притулився щокою до білявого волосся Бориса.
Воєвода Вовчий Хвіст швидко зібрав дружину для князя Бориса - це були, власне, всі вої, що охороняли Гору й город Київ. Разом з Борисом їхав тисяцький Кучма - він достеменно знав усі шляхи в полі за Дніпром.
Виряджаючи Кучму, що на Горі був гостем його дому, Вовчий Хвіст говорив:
- Ти ж, тисяцький їдь з князем Борисом за Удай, Сулу, Псьол - далі від Києва.
- Поведу його аж до Дінця - нехай гуляє князь.
- Заведи його далі від Києва... Зараз він тут не потрібен.
Тисяцький Кучма - невисокий, зовсім лисий чоловік - засміявся так, що стало видно три довгі зуби на верхній щелепі й один, схожий на гак, на нижній.
- Хотів би я бачити, що б робив Борис, якби справді побачив печеніга?! Адже утлий, кволий - хоч на ікону!
- Отакий став уже й Володимир - одні очі залишились, а душа... ні, душа його вже мертва...
4
Над Новгородом висіли важкі сірі хмари.
Дуже повільно, як з густого сита, світало. З неба сіявся краплина за краплиною дощ, що часом переходив у лапатий сніг, навкруг - і на концях новгородських, і над Ільменем - хвилями блукав туман. З цієї мокроледиці вряди-годи долітали тупіт коней, цокіт коліс на дерев'яних мостинах, приглушені людські голоси.
Тільки на дворищі Добрині-любечанина було тихо. Втім, яке дворище? Напередодні тут стояв терем, кліті, всякі служби, рядами стояли вози й сани, в стайні іржали коні, ревла худоба, когути в Добрині були такі, що коли співали заутра, то чули всі аж за Ільменем-озером... А слуг, слуг скільки було на дворищі в Добрині: великий двір - багато діла.
І от нічого цього немає... Добриня сидить на пні, час від часу підводить голову, оглядає дворище, стогін виривається з його горла.
Він - страшний: з непокритою, розкуйовдженою головою, бородою й вусами, у яких стирчить солома, дерев'яні скіпки, витріщеними очима, саднами на чолі, кров'ю, що запеклася на правій щоці.
І це не дивно: було дворище в Добрині - і от нічого немає, від терема лишились головешки та попіл, який присипає тепер дощем, вози й сани його поламані й побиті, коней і худоби в стайні немає, перелякані когути й кури розлетілись, навіть пес Баян втік з дворища... Немає, нічого немає в Добрині...
Він знову підводить голову і довго, нічого не тямлячи, тупо дивиться перед собою, на труп Рути, що лежить з надзвичайно блідим обличчям, заплющеними очима, витягнувши вподовж тіла руки.
- Руто, - каже він, - адже нічого, нічого немає...
Так, тепер у нього нічого немає, і його самого також немає. Тільки вчора він був воєводою Добринею, посадником великого князя київського в Новгороді, всі йому вклонялись і шанували, а зараз він сидить серед пожарища й пустки, он у тумані на мостинах цокотять колеса, чути людські голоси, ось мимо розчинених навстіж воріт ідуть мужі новгородські, і ніхто з них не тільки не вклоняється, а навіть не дивиться на Добриню... Що ж сталось, хто він нині є?!
Добриня підняв голову й дивився перед собою, але він нічого тепер не бачив, перед його очима проходили інші, далекі картини, душа, серце його, мозок розривались від напруги й невимовного страждання.