Коли ж за вікнами спалахувала блискавиця і яскраве зеленкувате сяйво наповнювало світлицю, на стіні вимальовувались меч і щит Святослава, в кутку - суворий образ Христа, вихоплювалось із темряви обличчя князя Володимира - його тривожні, неспокійні очі, зернини поту на чолі, пересохлі уста і стиснуті в кулаки пальці рук, що лежали на ковдрі.
Князь Володимир дуже страждав - у грудях раз за разом, як буря в небі, починало колотитись і нестямно боліло серце, коли ж несамовиті його удари затихали, князеві здавалось, що надходить його остання хвилина.
Та найбільше мучилась душа князя - відчуваючи, що на нього насуває, а от, може, й змете з землі ще одна, і вже остання хвиля, він уперто думав, намагався пригадати, що ж, що ще може й неодмінно мусить зробити...
- Воєвода Вовчий Хвіст тут? - запитав він у дворян, що тихо то входили, то виходили з палати.
- Тут, княже...
- Нехай іде сюди!
Воєвода Вовчий Хвіст був, либонь, десь близько, бо одразу ж став біля ложа князя, схилив голову.
- Я тут, княже. Ти мене кликав...
- Так, кликав... Але чого ти стоїш, сядь, воєводо, і нехай усі вийдуть...
- Тут нікого немає.
- То й добре... Слухай, воєводо...
Вовчий Хвіст ще нижче схилився до князя.
- Воєводо, - сказав Володимир, - ти був моїм вірним слугою все життя, і днесь покладаюсь на тя...
- Мій княже! - тільки й промовив Вовчий Хвіст.
- Пам'ятаєш, - замислився князь Володимир, - як ходили ми на радимичів і стояли над Піщанню. Тоді я послав тебе перед собою, і побігли вони, а я сказав: радимичі від вовчого хвоста бігають...
Воєвода тихо засміявся.
- Ти послав мене перед собою, але преже мене йшла слава Володимира-князя. Сам переміг...
- А хіба тільки радимичі, - трохи заспокоївся і став рівніше дихати князь Володимир. - Пригадуєш, як ходили ми на в'ятичів, чорних булгар?
- Велика твоя слава, княже Володимире, у важку годину ти зібрав і устрояв Русь...
- Велика слава й твоя, - сказав на це Володимир, - тому й нині, в многотрудну годину, покладаюсь на тя...
- Говори, княже, а я все зроблю по твоєму слову.
- Бачиш мене немощного, воєводо, і не відаю вже я, дасть мені бог ще пожити чи покличе до себе. Тому й турбуюся про Русь, доки живу, твердо стоїть Київський стіл, не стане мене - чую ворожнечу між землями й синами... Скажу правду тобі, воєводо: не на всіх синів покладаюсь, є між ними тільки один, що врятує честь і славу Київського столу, заратує Русь...
- Про кого мовиш, княже?
- Про сина Бориса... Він буде першим по мені... Чуєш, воєводо?!
- Чую, княже, і реку - справедливо розсудив, - Борис - то є князь над князями. Але ж ти давно велів послати гінців до нього, і я виконав твій загад - князь Борис не днесь-заутра буде в Києві...
- Непокоюсь я. Дні йдуть, а Бориса немає, велю тобі, воєводо, - візьми з собою дружину, їдь сам у поле, знайди Бориса, верни його в Київ...
- Заутра виїду, княже...
- А про Святополка нічого не чути?
- Ні! Він, либонь, дуже далеко, в Польщі, та руки в нього короткі...
- І Новгород мовчить?
- Мовчить... Цього літа лодії Ярослава вже Волока не пройдуть...
- То й іди! Їдь до города, спочинь. Може, зараз і я засну, воєводо...
- Зроблю, як велиш, - вклонився воєвода. - Прощай, княже!
- Прощай, воєводо! І їдь шукай сина Бориса...
Спав він чи не спав? Князь прокинувся, розплющив очі, побачив темну постать біля розчинених дверей.
- Хто там? - запитав Володимир.
- Єпископ Анастас, княже...
- Чого ж ти прийшов? Хіба тобі, старому, ходити в таку грозовицю?
- Я відчував, що тобі важко, от і прийшов...
- Ти вгадав, отче, у цю ніч мені чомусь так важко, як ніколи... Іди, єпископе, сядь біля мене...
Єпископ наблизився до ложа, сів у низенькому кріслі.
- А чого ж тобі важко, княже? - дуже тепло запитав він.
- Не вмію на це відповісти.
- Скажи, як велить душа, і тобі стане легше... Князь Володимир, дивлячись на вогник свічі, думав, потім почав:
- Мені здається, що я довго міцно спав і раптом прокинувся... Багато, ой, як багато літ минуло, але ж сьогодні бачу старий, давній світ, отця Святослава, ідолів на горах, древні городи й весі, - все таке рідне й бтгазьке, але як далеко-далеко все це днесь... І бачу я ще, отче, ось тут, за вікном, - нові городи й весі, лик Христа, нових людей. Хто ж це содіяв?
- Ти, княже Володимире, - василевс Русі.
- Боже, боже! - вирвалось у Володимира. - Та невже ж я все це содіяв: знищив старий закон і покон, насадив древо нового життя?
- Ти, княже! - впевнено сказав Анастас.