- Так чого ж мені страшно, дуже страшно, отче? Володимир замовк. За вікном і в світлиці все осяяла блискавиця, вдарив грім, Анастас побачив зведене від страху обличчя князя, широко розплющені його очі, сиві вуси й темні уста... Перехрестившись сам, він дужим помахом руки перехрестив і князя.
У півтемряві, що настала після цього, єпископ говорив:
- Я тебе уважно слухав і хочу розрадити, княже... Пощо ти непокоїшся, тривожиш своє серце, душу? Ти сказав правду - був світ старий, закон і покон отців твоїх, все це повинно було померти й навіки вмерло, княже... Ти сказав правду й про те, що на зміну старому світу прийшов світ іний, новий, тільки марно жахаєшся цього нового світу. Він мусить бути, він є. Вір мені, прийдешні люди пом'януть добрим словом тих, що це содіяли, а бог уже благословив ни... Але в бренному цьому житті треба, щоб хтось вів людей, - і бог перстом своїм відзначив тебе, княже, ти і тільки ти зробив те, чого хотів бог, нині ти маєш любов усіх земель...
- Ні, єпископе, жажду сам правди, любові не мав і не маю.
- Про яку ти любов говориш, княже? Володимир думав, ніби вагався, чи повісти йому свої думи єпископу.
- Миру немає в землях, землі не слухаються мене, синів послав туди, але не маю їхньої любові.
- Заспокойся, княже, содіяне тобою дасть плод пізніше, мир настане в землях, сини твої ще підопруть тебе, денно й нощно за тебе молиться церква...
Єпископ замовк.
- Ти чогось не сказав, Анастасе?
- Я скажу про це не нині...
- А чому?
- Церква й князь - суть єдині, кожному з них своє... Вір мені, аще учиниш церковний закон - даси десятину церкві з усіх земель, дозволиш церкві чинити суд, - ми з тобою все переможем, княже.
- Ти вже говорив про це мені, єпископе, не можу цього зробити...
- Княже! Ти не міг цього зробити раніше, та на все приходить свій час... Хто ж зробить це, крім тебе?
Володимир подивився на єпископа зляканими очима... Чому Анастас так сказав, на що він натякає, - невже скоро кінець, смерть?
- Ти мусиш і будеш ще довго-довго жити, - ніби вгадавши його думки, додав єпископ, - за це молиться і завжди молитиметься церква. А ми з тобою, княже, ще довго збиратимемо десятину й чинитимемо суд...
- Устав церковний з тобою? - сухим голосом запитав Володимир.
- Бог велів мені взяти його з собою.
- Дай сюди!
Єпископ Анастас поклав перед князем писаний на пергаменті устав церковний - і Володимир сів на ложі, довго читав написані рукою Анастаса слова:
- "...дах десятину во всій землі Руського княжіння, і від всякого суда десятий гріш, а з торгу десятий тиждень..."
Княжа рука здригнулась.
- Зажди, єпископе... Ти пишеш: "...і від домів на всяке літо десятину всякого стада і всякого живота..." Така десятина?
Єпископ відповів суворо й холодно:
- Десятина мусить бути тільки така, бо церква молиться за князя й смерда...
- Страшно. Десятина з усієї Русі на церкву... Ой, як страшно, - вирвалось у князя.
- Так треба, - процідив єпископ.
- "...а по цьому не вступатись ні дітям моїм, ні внучатам, ні всякому роду моєму довіку ні в люди церковні, ні в суди їх..." Єпископе Анастасе, навіщо ти приніс мені цей устав про десятину й суд?..
- Нині не тільки на землі - на небі такожде іде суд, - глухо відповів єпископ, прислухаючись до луни грому.
Князь Володимир на мить заплющив очі, груди його високо здіймались, узяв перо, підписав устав.
- Спасибі, княже! Вір мені, не токмо ми, а всі прийдешні люди назовуть тебе святим, з апостолами рівним...
Володимир ліг на ложі.
- Святий! - прошепотів він. - Як княгиня Ольга... Ні, не святий, не говори, що я з апостолами рівний, бо потопав і потопаю в гріхах.
- Ти потопав і міг потонути в гріхах, коли був язичником, княже. Але хрещення - то початок нового життя, з ним тобі були прощені всі гріхи, содіяні допреже.
У Володимира було дуже смутне, неспокійне обличчя, якісь більші нібито, ніж звичайно, очі дивились на розчинене вікно.
- Церква й хрещення прощає, - важко видихнув він, - але я сам собі простити гріхів не можу.
- І апостоли робили гріхи, - ледь посміхнувся єпископ. - Один токмо бог без гріха... А ти будеш, княже Володимире, святим у віках, і з апостолами тебе зрівняють.
- Я не можу, не хочу бути святим, не мені, грішному, рівнятись з апостолами...
- Мовчи, сину мій... Владою, даною мені від бога, розрішаю й прощаю тобі всі содіяні тобою гріхи і молитимусь, аби він, аще покличе тебе, прийняв там, де всі праведні спочивають... Заспокойся, княже, засни!
Воєвода Вовчий Хвіст не поїхав, як обіцяв князеві, одразу з Берестового. Увесь час, доки єпископ Анастас був у Володимира, він сидів з кількома воєводами й боярами на ослоні в сінях, очевидь, ждав єпископа, бо, тільки той вийшов від князя, рушив слідом за ним.