Усе було - і вже немає нічого. Не стало Святослава, он лежить у санях Володимир, тільки вона живе серед чорної ночі - княжа мати й однаково рабиня...
Так чого ж ви поспішаєте, воєводи, гридні, - сани віддаляються й віддаляються, вона - стара, немічна мати князя, - ні, цього ніхто не знає, вона - черниця Марія, задихається, не може встигнути за вами, навіть за мертвим сином!
Малуша стала... Ні, вона не встигне... і куди вона піде, куди?.. Десь удалині якийсь час чувся тупіт коней, голоси, а от все затихло. Малуша стояла на лузі, де колись горіли купальські вогні.
9
До світання ще Святополк вийшов з схованки - із терема воєводи Вовчого Хвоста, - вдерся з дружиною своєю, що стояла напохваті на Подолі, до древнього княжого терема, сів у Золотій палаті й велів будити бояр, воєвод, мужів Гори.
О суєто суєт світу, яка ти швидкоплинна, минуча, зрадлива! Ще гридні-кликуни Святополка не встигли обійти Гори, а з усіх теремів до княжих покоїв заспішили бояри й воєводи, мужі ліпші й нарочиті, огнищани й тіуни.
Вони йшли в темряві задушливої ночі, викрешуючи залізними вістрями своїх посохів на камені іскри, тихо перемовляючись між собою, говорили про смерть князя Володимира, радились, що сказати Святополку...
Княжий терем щільним кільцем оточувала гридьба, у сінях стояли найближчі воєводи Святополка, оглядали всіх, що заходили до сіней, веліли йти наверх.
Там, у Золотій палаті, їх ждав Святополк. Він був у кутку палати, недалеко від помосту, на якому стояло порожнє крісло, а над ним знамена Святослава й Володимира; Святополка оточували воєводи Вовчий Хвіст і Слуда, бояри Вуєфаст, Іскусєв, Коницар, - усі суворі й мовчазні.
Боярство і воєводи Гори в тиші заходили до палати; прийшов, поклонився Святополку, сів на своє місце праворуч від помосту й єпископ Анастас.
Тоді, повільним кроком, ніби щось роздумуючи, на поміст піднявся й зупинився перед княжим кріслом Святополк. Він був збуджений, пильним поглядом дивився в палату, на сотню людей, очей...
- Я покликав вас сюди, воєводи, бояри, ліпші мужі города Києва, в тяжку годину, - почав він. - Осиротіла Руська земля, князя Володимира не стало... Сотворимо йому вічну пам'ять...
У Золотій палаті прокотився шум - люди переступали з ноги на ногу, але мовчали, ждали.
- І хоч князеві Володимиру ще не віддана почесть погребальна, по заповіту він не хотів її приймати, але і тут, у городі Києві, і скрізь по Русі нині так тяжко, що мусив кликати вас, говорити про нашу долю.
Глибоке зітхання вирвалось з багатьох грудей: важко жити на Русі, серце кожного крає неспокій, тривога.
- Неспокійно у нас на півдні, - продовжував Святополк, - ромеї вкрай скорили болгар і вийшли на береги Дунаю, хеландії їх перетинають Руське море, стоять у Херсонесі, підіймаються вгору Танаїсом...
Золота палата зашуміла, загула багатьма голосами.
- Бач, куди вела Візантія і її імператори...
- Ганьба, ганьба ромеям!
Ті ж воєводи й бояри, що стояли ближче до Святополка, кричали:
- Мечем поквитаємось з ромеями!..
Князь Святополк рішучим помахом руки обірвав ці крики - в палаті одразу настала тиша.
- Скрізь на Русі неспокійно, - продовжив він. - Чуючи легку поживу, за Дніпром стали печеніги, за ними зі сходу йдуть половці, на півночі Ярослав покликав свіонів і збирається йти на Київ.."
О, коли б то князь Володимир був живий, міг стати тут, на помості, сказати: "Люди рідні, Русь, усе життя своє я кликав вас на брань з ворогами, тільки-но я знову говорив про це, збирався йти, вести вас з собою... люди, встаньте, люди руські, пильнуйте..."
Але нині Володимир лежав у холодній пустці Десятинної церкви німий, безмовний, кожне ж слово Святополка оберталось супроти нього - вже мертвого князя.
- Мені важко й соромно говорити, мужі, - продовжував Святополк, - але немає князя Володимира, немає й князів, які б повели рать руську супроти ворогів наших... Борис і Гліб, яких всіляко возвеличував князь Володимир, немощні суть, вони в'єдно з ромеями й продадуть Русь. Ярослав, князь новгородський, уже раніше підняв меч супроти батька й готується йти на Київ з свіонами, Мстислав сидить у далекій Тмутаракані, Ізяслава не стало. Що ж, що ти наробив, княже Володимире, пощо народив синів таких, хто тепер урятує Русь?!
І враз воєводи й бояри, що оточували поміст, закричали:
- Служимо тобі, Святополче!
- Буть тобі князем!
- Свя-то-пол-ка!