На мить, правда, крики ці обірвались. Один із старців города Києва, боярин Ратша, підвівся з лави, на якій сидів, схопився за сиву голову, заволав:
- Що робиться, мужі? Куди йдемо? Ще тіло князя Володимира не остигло, а Святополк ганить синів його, всіх нас. Мужі! Зупиніться! І ти зупинись, Святополче, бо окаянним будеш довіку!
Але до нього вже кинулись воєводи Святополка й гридні, схопили під руки, поволокли.
У палаті стало тихо - сила перемогла силу, кожного, хто посміє, як Ратша, піднести голос, жде ганьба, муки й смерть...
- Волимо тебе, Святополче! - заволали воєводи.
- Святополка! - вимагала Золота палата.
Він стояв і примруженими очима дивився на мужів.
- Я поведу воїв супроти Візантії й князів Бориса й Гліба, іже сукупно з нею; я піду супроти свіонів і Ярослава, що пустив їх на Русь. Якщо проти нас стали Північ, Схід і Південь, мені допоможуть польський князь, німецький імператор...
В одній з світлиць, в самому кінці темних переходів, на верху княжого терема, горить на столі свіча. Перед нею, прикипівши поглядом до рубленої стіни, сидить жінка - з лляним волоссям, голубими очима, смутним, надзвичайно вродливим обличчям - красуня, княжна полотська Рогніда!
Але це не Рогніда - і краса її, і сама вона вже в минулому, їх немає, за столом сидить княжна Предслава, що так схожа на свою матір.
І не тільки обличчям схожа Предслава на Рогніду, у неї така ж і душа; нині вночі вона почула про смерть отця, довго плакала, молилась, ще раз усе йому простила.
Предславу турбує інше - вже на Гору привезли й поставили в Десятинній церкві корсту з тілом Володимира, вона бігала туди попрощатись, але її не пустили, не встигла Предслава повернутись до терема, як дізналась, що туди вже увірвався з своєю гридьбою Святополк, крізь напівпрочинені двері в її світлицю долітають крики з Золотої палати.
Свіча догорає. Краплини воску, наче великі сльози, повільно стікають закрутами череп'яного свічника, тужавіють і остигають, кілька краплин одірвались й упали на шкіряну харатію - вони не відають, що разом з нею підуть у вічність. Свіча догорає, жовтаве проміння все кволіше снується навкруг.
А очі княжни Предслави застилають і застилають сльози, вони падають на харатію, тільки ж сльози не вічні, вони падають - і висихають.
Рука тремтить, коли княжна пише: "Се вночі отець наш умерл, а вже Святополк тут, сидить у Києві на його столі, хоче послати дружину на Бориса й Гліба, і ти, брате, блюдися його, поєліку..."
Крики в Золотій палаті наростають, навіть тут, у далекій світлиці на верху терема, чути:
- Нехай живе князь Святополк!
Предслава схоплюється, стискує руками шию - рветься й розсипається на підлозі зелене намистечко з Тмутаракані - дарунок її батька...
Схвильована, розгублена, безпорадна Предслава стає на коліна й намагається зібрати розсипане намисто.
Київ знав, що князь Володимир помер у Берестовому. На Горі, Подолі, в передградді й Оболоні - всім було відомо, що корста з його тілом стоїть у Десятинній церкві, всі ждали, що небіжчику князеві віддадуть почесть погребальну.
Проте воднораз хтось ширив чутки, нібито князь Володимир заповідав поховати його без жодної почесті й слави, в безіменному місці, без людей, як поховали колись і жону його Рогніду: він зробив що міг, тіло ж токмо землі належить.
І ще з страхом говорили в Києві, що вночі на Горі син Ярополка Святополк зібрав бояр і воєвод, які оголосили його князем Русі, що Святополк уже послав дружини супроти синів Володимира Бориса й Гліба, Святослава волинського, супроти ж Ярослава новгородського поведе рать сам...
З великим трепетом усі - і християни, і люди старої віри - говорили, що Святополка благословив на це епископ Анастас і що Святополку обіцяють допомогти польський князь, німецький імператор, римський папа.
Київ хвилювався, Київ ждав.
Десятинна церква увесь день була оточена гридьбою, що нікого не підпускала навіть близько до неї. Уночі на чолі її стало багато сотенних, кілька тисяцьких, воєвод.
Пізньої години від княжого терема стежкою, що вела до Десятинної церкви, пройшов невеликий гурт воєвод і бояр.
Вони стали на крутому схилі гори, що височіла над Подолом, говорили з тисяцькими.
- Цілий день рвались до церкви, - почувся голос воєводи Слуди, - ледве стримували гридні їхню навалу...
- А зараз? - запитав боярин Воротислав.
- Ждуть і зараз - отут від Подолу, з того боку - від Перевесища... Хочемо, кажуть, вклонитись мертвому князеві.
Воєводи й бояри стояли край гори. Перед ними в темряві й безмов'ї поринали передграддя, Подол, Перевесище, Щекавиця, а там стоїть, хоче віддати почесть погребову князеві Володимиру тьма людей київських - друзів його й недругів, християн і язичників.