Він щиро здивувався, пригадавши розмову з Рогнеддю в цій же палаті кілька годин тому, суворо сказав:
- Ти відмовилась мене роззути, коли я того бажав. Нині вночі ти намірялась навіть мене вбити, говорила, що ненавидиш. Я простив тебе, дав життя, дозволив їхати, куди бажаєш... Чому ж ти тепер прийшла?..
- Княже Володимире, - щиро промовила вона. - Ти - сміливий, хоробрий витязь, умієш ненавидіти й прощати, а тому я прийшла й мушу роззути тебе, княже! Рогнедь замовкла, рум'янці на її щоках потухли. Почуття перемоги! О, в цю пізню годину ночі князь Володимир відчув його і, либонь, дужче, ніж напередодні в битві, - дівчина, дочка князя Регволда, що недавно образила й відмовилась від нього, прийшла сюди, віддає найдорожче - своє тіло, душу.
- Я був і лишаюсь нині сином рабині, - не стримався й зухвало сказав Володимир.
Рогнедь на мить затялась, але опанувала себе й відповіла:
- Дуже шкодую, що колись назвала тебе робочичем, проклинаю годину, коли так сказала. Зробила б тоді інакше, - заломила вона руки, - може, не було б цього страхіття, живі були б мій батько й брати... Княже Володимире, мені дуже шкода, що минулого не повернеш. Нині я побачила, що син рабині здатний зробити більше і може бути справедливішим, аніж князь... і я полюбила тебе. Ти віриш мені? Скажи правду...
Володимир не ждав таких слів Рогнеді, важко було йому й відповідати на її одверте питання.
- Ти дуже смілива й до серця мені, Рогнедь! - вимовив він.
Ніби борючись з хвилею, яка налітала на неї, Рогнедь простягла руки.
- І ти більше нічого не скажеш? - крізь стиснуті зуби вирвалось у неї.
Володимир зрозумів її. О, ці жінки, либонь, усі такі, тільки що - присягайся їм у любові. А чи знає вона - це зухвале дівчисько, - скільки сил вже коштує йому?..
- Я ще з Новгорода посилав своїх слів, - відповів Володимир, - пропонував тобі бути моєю жоною...
- Ти глузуєш з мене, княже, - суворо промовила Рогнедь. - Тоді я відмовила твоїм слам, а тільки-но, ти вже чув, прокляла годину, коли так зробила... Те, що було, минуло, те, що робиться зараз, ой, яке все це страшне, княже. Проте я говорю, жду твого слова, бо хочу, щоб нам з тобою було добре...
- Нам і буде добре! Ти - справедлива, смілива, хороша! Я, чуєш, Рогнедь, також буду справедливим, хорошим, добрим з тобою...
Він пішов уперед, усе ближче й ближче до неї, обхопив її стан руками...
- Хороша моя... Чудова!!! - зривались у нього слова.
- Що я роблю! Боги! - промовила вона, рвучко підняла руки й обняла його за шию. Він поцілував її раз, і другий, і третій, вона відповідала несміливим, якимсь шукаючим поцілунком.
Це була, либонь, остання краплина, що наповнила серце Рогнеді. Володимир сів на ложе, вона стала перед ним на коліна, - так велів древній покон, - і роззула його.
А тоді Володимир схилився до Рогнеді, взяв її дужими руками, посадив на ложе, довгим поцілунком подякував за муки й страждання.
- Рогнедь - добре ім'я, - владно сказав він, - але я волів би називати тебе руським ім'ям - Рогнідою. Чи дозволиш, Рогнідо?
О любов - перша в житті, неповторна, принадна! Ти як квітка, що розпустилася вночі і, свіжа, запашна, яскрава, здригається від важких крапель роси, повна живодайних соків, тремтить у млосному сподіванні й напрузі, віддав нектар, усю таємничу силу чудовому метелику, трудівниці-бджолі й цілує теплу щоку, яка схилилась над нею.
У неї було міцне, але ніжне й гнучке тіло, поцілунки її нагадували тепло сонця, пестощі й ласка подібні до морської хвилі; а хіба молодий, мужній Володимир не був схожий на неї?
Тільки на світанні лодія їхньої любові зупинила свій плин у щасливому, безтурботному морі. У примарному світлі нового дня Володимир подивився на неї стомленим, щасливим поглядом. Вона повірила - новгородський князь може бути суворим, але ще більше, мабуть, ласкавим, пристрасним, ніжним...
- Тепер ти й поїдеш, княже Володимире? - тихо й дуже смутно промовила вона.
Поклавши руку на плече, він довго дивився на її обличчя, бачив голубі очі, надзвичайно довгі й нібито аж важкі вії, бліде чоло, темні пасмуги під очима.
- Так, Рогнідо, зараз я поїду. Кличуть земля і люди. Попереду тяжка брань.
- Я знаю це - попереду в тебе брань, Київ, слава... Там ти забудеш мене.
- Ні, не забуду. Слово руського князя - тверде й несхитне. Ще не бачивши, я нарік тебе жоною, вночі я був твоїм мужем, так і буде.
Він поцілував її уста, що були вже холодні, теплою щокою доторкнувся її чола.
Рогніда замислилась і сказала твердо, рішуче:
- Ні, княже, після всього, що сталось, і за одну тільки ніч ти не міг мене полюбити. Я ждала, всю ніч ждала твого слова, але ти його не сказав. Що ж, уже з Києва напиши мені в грамоті, що велить серце, пошли гінця, щоб усе знала... Я ж не забуду цієї ночі. Вибачай ще раз за те, що називала тебе раніше робочичем; ти справжній князь Русі. А тепер усе, княже. Їдь щасливо! Я молитимусь за тебе так само, як молилась за свого батька й братів.