- А коли князь іде на князя, то нехай ополчаються один супроти другого, в полі та в двобої вирішують сваргу.
- Не той нині час, бо що не князь - то й закон.
- Що закон князя, аще земля наша має свій закон і покон.
- Мовчіть, людіє, бо скрізь нині є княжі вуха. І люди на городищі справді принишкли, повели далі мову впівголоса, обережно.
- За що ж іде Ярополк, чому кличе нас із собою? Кілька чоловік, перебиваючи один одного, задихаючись, шепочуть:
- Уклав ганебний мир з ромеями - нам на виї жажелі* (*Жажелі - ярма.) кладе... Не мститься печенігам за кров, кривди, сльози - побратимами їх назвав, наші землі віддає... Сів у Києві, аки коршак, братів-князів убиває, волю в земель забирає, з своєю Горою нас хоче зробити рабами...
Слів небагато, вони гіркі, як полин, важкі, як осінній дощ, болючі, нестерпні.
- Але ж є в нас старий закон і покон, множество людей іде супроти Ярополка, ромеїв, печенігів... - звучить у півтемряві глухий голос.
Хто це сказав? Усі обертаються туди, звідки долинули слова, дивляться, слухають.
Микула сидів на приступці кручі, дивився на плесо, де пливли й пливли лодії.
- Був князь Святослав, і ми знали, куди йдемо, за віщо, з ким...
- Це почалося, Микуло, ще за Святослава, це його обступила Гора, а сам він посадив трьох синів у землях...
- Так, - зітхає Микула. - Гора була за Святослава й ще за Ольги, бояри й воєводи були за них, але допреже всього Святослав беріг честь отчини, боровся не з землями, а з ворогами Русі.
Микула ніколи ще не говорив так, як цієї ночі, але, може, він заради того й прожив свій вік, щоб сказати це людям.
- Була ніч над Дніпром, на острові Хортиці, - а ми з ним сиділи так, як я з вами, - я запитав, а князь Святослав сказав, що немарне в далеких землях помирали люди, мир і тиша мусять бути в нашій землі. Ярополк не береже миру, чого він не може поділити з братом своїм?.. І не Ярополку ми мусимо допомогти - Володимир наш князь, він береже старі закони й покони.
- То ти поведеш нас, Микуло?
Син старійшини довго думав. Проте зараз він був уже не сином старійшини, у важку цю годину він мусить заступити його місце, взяти дідівський меч.
- Поведу, людіє!
- І куди ти йдеш, Микуло? - говорила Віста. - Добра чи багатства шукаєш?! Так ти ж уже їх шукав, торбу гречки приніс...
Микула стояв і дивився на зелені луки, буйну поросль всякого жита за Любечем і на свою ниву, що починала зацвітати.
- Як же цвіте, аж голова мутиться, - він приклав руку до шрама на голові. - А що, думаєш, може, з-за цієї горсті гречки варто було колись мені йти на брань?! І не добра й багатства я шукаю, - маю їх, батько Ант залишив мені цілий скарб, велів берегти його.
- Що за скарб? Усе життя ти про нього говориш і говориш, тільки не бачу його, де він - не знаю.
Микула посміхнувся, така вже в нього звичка, коли він говорив щось од серця, м'яка посмішка теплила кутики його уст, грала під сивими довгими вусами.
- Правда - то є мій скарб, - відповів він Вісті. - Хочу жити, як батьки мої й діди... Вірю в богів отців, будемо жити так, як велять наші боги... Перун, Дажбог, Стрибог, поможіть мені! Ось тільки зброю батька Анта дістану.
Ниці люди з Любеча вийшли вночі.
- Ти вже нас і веди, Микуло, - сказали вони, - бо ти - син Анта, ходив з князем Святославом, побував у багатьох землях, а вже в отчині всі путі знаєш.
І виявилось, що пішли вони не самі. З усіх усюд више від Любеча, з різних волостей і сіл ішли і йшли прості люди, вони збирались в очеретах над озерами, у чагарниках над косами, в лісах, на кручах.
- За Володимира-князя! За старий закон і покон! За рідну землю й нашу віру!
Одного вони, правда, не знали. Вранці, коли за загадом Бразда біля городища стали збиратися вої, він сам на коні приїхав до них, оглянув, сказав:
- Щось багато наших селищан немає? Де вони?
Люди мовчали.
Бразд оскаженів:
- Ми їх знайдемо й поведемо з собою... Аще хто криється від нас, мислить тікати до Володимира, і всім, що з ними, - усім уготована смерть, поток, розграбування.
Пізня ніч. Десь у полі б'ють крилами птахи, чути зловісне "кар-р... кар-р...", низько над землею нависли хмари, часто між ними пробігає суха, безгромова блискавиця, пахне згаром.
Хто наважиться їхати такої ночі в полі, де стан зупинився проти стану, де за крок нічого не видно, де кожної хвилини можна наскочити в темряві на спис, меч, ніж?!
Два вершники їдуть уперед і вперед, іноді зупиняються, тужне "пу-у-гу... пу-у-гу..." сколихує повітря, лине до стану Володимира, вершники стоять, прислухаються, їдуть далі й далі.
Нарешті десь у темряві народжується, лине: "Пу-у-гу! Пу-у-гу!"