Січа почалася поприщ за десять від Любеча, в дуже вузькому місці на Дніпрі. Князь Ярополк велів поставити на укоті й в'язати між собою мотузами й гужвою більш як п'ятсот подій, - так на Дніпрі була створена заслона, крізь яку не могли, здавалося, прорватися лодії Володимира.
Ярополк мав на мислі ще одно - він велів покласти з лодії на подію дошки, і на Дніпрі з'явився міст, по якому вої могли переходити з берега на берег.
А тим часом на березі рать стала проти раті: попереду, щит у щит, виставивши вперед щетину списів, - бородаті бувалі вої, що мусили прийняти перший удар, за ними - пращники й лучники, що мали випустити в синє повітря перед собою тисячі стріл і гостре каміння, далі - вої з короткими сулицями й мечами, а позаду - тьма озброєних мечами, сокирами, довбнями з прив'язаним камінням або залізними гаками на кінцях і просто дубовими чи грабовими дрюками чорні, роб'ї люди-вої.
Мав у запасі Ярополк і комонне військо - воно чатувало в ярах понад Дніпром, у полі, в лісах і гаях, готове було летіти вперед, тільки буде надоба.
І ще раз, коли раті зупинились, наперед виїхали з рогами кликуни князя Володимира, пропонували руським людям-братам кинути зброю... Ніхто з стану Ярополка не одповів їм, а натомість лучники і пращники випустили першу хмару стріл і каміння, тисяцькі і воєводи веліли воям іти вперед.
Ці люди хотіли жити, тільки вчора, може, ходили вони з ралом у полі, і от під їхніми ногами загорілась земля, на обрії встали чорні хмари, безжальний князь і ще безжальніша старшина наказали їм іти вперед, нищити інших, бо тільки там, мовляв, за людським трупом, лежало мирне життя їх самих і родин.
А стріли й каміння летіли вже з обох боків, ось рушили вперед, як велетенський полоз, вої Ярополка, ось вони зіткнулись з воїнством Володимира, глухо гули щити, кричали вмираючі люди, дзвеніли списи й сулиці, свистіли довбні й дрюки.
Багато разів сходились і розходились вої, раті то відступали, то навально кидались уперед, поле бою було вкрите трупами, залите кров'ю...
А в цей же час бій почався і в полі, там вирвались з лісів комонники.
Ярополк і його старшина помилились, іхніх комонників ждали в лісах комонники Володимира, вони прийняли бій і самі вдарили на ворога, тепер кипіли береги й поле, ніде не було рятунку...
І навіть на Дніпрі вже точився бій - перед на цей раз вели свіони, їхні лойви й шнеки поволі підпливали до лодій Ярополка, от вони зблизились, на насади висипали заковані в броню вої, червона кров заливала борти, цебеніла в голубі води...
Варяги не змогли пробити мосту на Дніпрі, полунощні полки сходили кров'ю, а вої Ярополка стояли за заздалегідь насипаними валами, до них підходила й підходила допомога.
Вечоріло, коли Ярополкова рать з нестямним криком рушила вперед; тільки напружуючи всі сили, обливаючись кров'ю, стримувала удар і стояла на місці рать Володимира. Хвилина, ще одна, може, хвилина - і сміливі вої верхніх земель вдали б спини...
Раптом за полками Ярополка почувся крик воїв, їм у спину вдарила якась невідома сила, з лісів і кущів обох берегів виривалась тьма людей, багато їх кинулось у води Дніпра й попливло до лодій.
- Що трапилось? - пересохлими устами запитав князь Ярополк, що з вищою дружиною стояв на кручі.
- Прокляття! - заволав Блюд. - Нам ударили в спину. Що робиться?! Княже! Нам треба думати, як пробитись до Києва.
У вечірню годину, коли у воїв Володимира не вистачало сили й коли почали одолівати й могли одоліти вої Ярополка, багато людей з Любеча, всієї Остерської волості й інших волостей кинулись з мечами, луками й просто кілками взап'ять Ярополку. Між цими людьми йшов і Микула.
Спочатку Микула не пізнав Бразда, як не пізнав Бразд і його. Але ось вої стали проти воїв.
- Ви за кого? - голосно крикнув Микула.
- Ярополкові ми! - відповів Бразд і тоді пізнав Микулу.
- А ми за Володимира, за старий закон і покон! - заволав Микула, що також пізнав Бразда.
І брат пішов супроти брата, прості люди з Любеча - супроти княжих людей, тільки Микула нічого не боявся, а в Бразда була непевна, хистка рука, через що Микула швидко вцілив Бразд у в голову, прості люди одоліли княжих людей і по їх костях пішли, далі, далі, супроти самого Ярополка-князя.
Як раділа душа Микули, як втішався він, коли побачив, що на Дніпрі палають лодії Ярополка, а вої його вдали спини, тікають у поле... Перемога була так близько, вона, напевне, прийшла, вже князь Володимир, либонь, пливе Дніпром до Любеча, щоб рушити на Київ.
Але Микула цього не бачив - спис якогось воїна пройшов по старому шраму на чолі - він втратив пам'ять, як мрець, лежав на полі.