Та Микула був дужого антівського роду, тіло його витримало, пізно вночі він прийшов до пам'яті, сів на піску недалеко від Дніпра.
Ніч була холодна, земля волога, вгорі висіли великі зорі, вони повторювались у воді. Десь у полі горіло багаття, недалеко, побрязкуючи зброєю, ходили вої. Чиї вони були - Володимира чи Ярополка, - Микула не знав. І він поповз - якщо перемога прийшла до Володимира, він про це дізнається пізніше, якщо вранці на берегах Дніпра почнеться нова січа, він буде тут зайвий, бо не може навіть ходити.
Микула повз понад берегом Дніпра, часто зупинявся, віддихував, ковтав воду, знову повз, іноді лягав, заплющував очі, якийсь час спочивав і бився далі, далі.
Ранок застав його біля Любеча. Похитуючись на ногах, що ніяк не слухались його, і хватаючись руками за лозу, видерся Микула на кручу, проліз пісками, попав на свою ниву, в рідну гречку.
О, яка чудова була ця гречка, як солодко вона пахла, як тихо, принадно гули бджоли, а десь вгорі висів і лив на землю пісню невтомний трудар - жайворонок.
Треба було поспішати, поки не прокинувся Любеч, до свого дворища, в батьківську хижу, до вогню предків. Якщо й помирати, то тільки там; та ні, він житиме, мусить жити наперекір ворогам, на славу Володимира.
І він доповз до рідного дворища, ліг біля східців хижі.
- Вісто! Вісто! - покликав Микула. З хижі ніхто не озвався.
- Вісто! Жоно! Іди сюди, - говорив він, - бо немощний, не влізу.
Знов мовчання.
Тоді Микула поповз з східця на східець, спирався на руки, хоч вони сковзались, тяг за собою ноги, а вони були такі неслухняні й важкі.
І нарешті він опинився перед дверима, обома руками штовхнув їх, напружуючи останні вже сили, перебрався через поріг.
У хижі на вогнищі давно вже перетлів жар, там було холодно, в кутках і на помості снувалась темрява. Крізь розчинені двері хвилею вливалось проміння знадвору. Микула побачив цебра, що стояли одразу за порогом, давню зброю, що висіла на кілочках, витерту до блиску багатьма ногами кам'яну долівку.
- Боги! - скрикнув він. - Що ж це?
На долівці головою до дверей, широко розкинувши руки, лежала закривавлена, посічена мечами мертва дружина його Віста.
Ідучи слідом за воями Ярополка, князь Володимир велів лодійним воям поспішати до Києва, а сам з дружиною рушив на конях понад Дніпром і швидко був у Любечі.
Тут він дозволив дружині зупинитись, сам зійшов з коня перепочити.
Воєводи радили йому піти до якогось з теремів, що височіли понад лісом, та до них було далеко, Володимир попрямував до старого городища.
Так він і потрапив у двір, де стояла хижа Микули; гридні його хотіли бігти вперед, але князь зробив знак, що хоче зайти туди сам, воєводи й гридні пішли за ним.
Двері були розчинені. Переступивши кілька кам'яних східців, що посередині витерлись за довгі роки, а з боків заросли дерном і бур'янами, князь Володимир зайшов до хижі.
Там посередині у викладеній камінням ямі зроблене було вогнище, над ним темнів устям своїм, схожим на вуха якоїсь істоти, що притаїлась і дослухається, виплетений з лози й обмащений рудою глиною комин, видно було темні стіни, на яких висіла на кілочках зброя - меч, щит, спис, та ще поміст у кутку.
Князь Володимир, переступивши поріг, зупинився, оглядаючи хижу, вогнище, стіни і зброю, поміст: і коли б хто міг у цю хвилину бачити його обличчя, той би помітив, що на ньому відбилось якесь неймовірне здивування, незвичайна цікавість і ще щось, схоже на радість.
Може, князь Володимир остиг на вітрі, а в хижі було захисне, може, після довгого шумного й запеклого бою його вразив спокій цього куточка; сам князь Володимир не знав, що з ним сталось, не розумів, чому зупинився й стоїть біля порога, але не міг іти вперед, - дивні, незрозумілі почуття охопили його.
- Хто там є? - пролунав раптом у хижі голос. Здригнувшись, ніби прокидаючись від марення, князь Володимир подивився на холодне вогнище, побачив за ним обличчя старої сивої людини, здивовані, ніби перелякані очі, що були прикуті до нього.
- Володимир, син Святослава, - відповів князь. І ще побачив князь Володимир, як раптом старий чоловік, що лежав на соломі за вогнищем, підводиться, встає, - дуже блідий, з глибокою раною на голові, босий, у білих ногавицях і білій сорочці, - дивиться запаленими блискучими очима на князя Володимира, а кілька великих сльозин викочуються з його очей, швидко течуть по щоках і, як єдина й остання жертва, яку він ще міг принести, падають у родинне вогнище.
- Такий, як і батько твій Святослав! Любий ти мені, княже Володимире... Кланяюсь тобі! - сказав Микула.