Ярополк підпив, вино сп'янило його, але саме через це він дивиться на неї допитливо й гостро, в його словах почувається недовір'я, загроза.
Юлія якусь хвилинку мовчить - вона достеменно знає, що допомоги Ярополку з Візантії нічого ждати... Але говорити йому цього не можна: князь, що програв січу під Любечем, програє тоді все. І Юлія не вірить, що все втрачене, вона добре знає воєвод, бояр, - не за князя борються вони, а за себе, це - страшні люди, незгірше константинопольських патрикіїв, сенаторів.
- Мій княже! - шепоче вона. - Ти маєш досить сил, щоб перемогти Володимира. Я говорила з твоїми боярами й воєводами - в їхніх руках велика сила, з ними ти переможеш. Певна я, що скоро повернуться й твої сли з Візантії, поміч дадуть і печеніги.
Він схиляється, обіймає її стан, під руками здригається, тремтить ніжне тіло.
Княгиня Юлія сама гасить свічі, на холодному простирадлі так вільно стомленому в поході тілу. А поруч - тепло щік, гарячі уста.
У палаті тихо. І на всій Горі тихо. Цієї ночі сторожа город а не б'є в била, вона пильно дивиться на вогні, що горять далеко біля Вишгорода й на Чорториї.
Кожна людина за довге життя знає захоплення й розчарування, радість і розраду, любов і ненависть, нещастя й щастя, - таке життя й така людина.
Гридневі Туру судилося знати в житті тільки одно - горе. У ранньому дитинстві залишився він сиротою й пішов шукати щастя в город Київ, де й став служити отроком у княжій дружиш. Двадцять літ був гриднем у князя, не мав за це ні подяки, ні доброго слова. Вигнали нарешті ярополківці його з дружини, й залишився він, аки пес, голодний і ниций, не маючи свого куточка в багатій землі.
Втім, гридневі Туру судилась у житті любов - така глибока, якої, либонь, ніхто не знав, але й безталанна, нещасна, як ні в кого в світі.
Він полюбив її - несміливу, просту, убогу унотьку* (*Унотька - дівчинка.) - в той день, коли вперше побачив, і, мабуть, через те, що сам був убогим, дуже простим, несміливим, то й не сказав їй про це.
Пізніше ж Тур уже нічого не міг сказати унотьці - на його очах почалася й розквітла любов Малуші й княжича Святослава, і він - убогий гридень Святослава - жахнувся, відступив, думав навіть, що йому вже не варто й жити.
Виявилось, що жити йому було треба, бо любов Малуші принесла їй тільки горе, а княжичу Святославу нещастя, - княгиня Ольга вигнала її, непразну* (*Непразна - вагітна.), в далекий Будутин, ні в Святослава, ні в неї не було навіть надій побачитись... Як же міг гридень Тур піти з своїм горем із життя, коли таке ж горе, та, мабуть, ще більше, було в Малуші - його любові?!
Так він далі й ішов життям - любов залишила невигойну рану в його серці, в нього ж народилось бажання врятувати, допомогти будь-що Малуші. І він рятував, допомагав їй, разом з Добринею одвіз у Будутин, від Добрині довідувався, як вона там живе, знав, коли Малуша народила сина Володимира, бачив її дитя на Горі й милувався ним, дізнавшись, що князь Святослав посилає Добриню шукати Малушу, поїхав разом з ним аж до Росі, в Будутин, тільки ж вони не знайшли її там - умерла, мабуть, Малуша.
Саме через це Тур зробив тоді один крок - йому стала немила княжа дружина, в нього нічого вже не лишалось у світі... І він, часто зустрічаючи на Подолі християн, замислився над тим, що вони говорили: у людини немає й не може бути щастя на землі, щастя може бути тільки після смерті. Щастя після смерті, рай у небі, де не буде багатих і бідних, - усе це вперше за життя зігріло змучену душу людини, що ніколи й нічого в житті не мала, і гридень Тур пішов охрестився в церкві над Почайною.
Чи дало це полегкість душі Тура? Хто знає, він і сам, либонь, не міг би відповісти на це питання. У якісь години, слухаючи полум'яні слова священика, поринаючи в молитовний спів, б'ючи поклони тому, кого він не знав, але кому хотів вірити, Тур забував про своє горе, суєту суєт світу.
Як же він зрадів, коли туди прийшла незабаром і Малуша, - отже, і в неї нічого не лишилось у житті, якщо потрапила сюди, до церкви над Почайною, - так схрестились дві розтрощені долі, що втратили все на землі і надіялись лише на небо.
Проте поки Тур жив, він однаково любив Малушу, і не тільки її - він любив князя Святослава; коли ж думав про сина Малуші й Святослава Володимира, Турові, що вже посивів, зігнувся, здавалось, що це нібито його рідний син...
А думати про Володимира доводилось дедалі все більше й більше. Зустрічаючись з Малушею в церкві над Почайною або десь на роботі, вони рідко говорили про Володимира й Святослава - це була глибока й болісна рана обох їхніх сердець.