Князь Ярополк з жоною Юлією, оточений гридьбою, пішов вузькими сходами в одній з веж, що нагадували глибокий колодязь, рушив на верх фортеці.
...День, два, три - усі ці дні, а особливо ночами роднянські втікачі ждали, що вої князя Володимира полізуть на стіни, спробують копієм брати Родню.
Але вої Володимира на стіни не дерлись - шнеки й буси його, зупинившись на плесі, одрізали Ярополка від Дніпра, комонники стали на кучугурах і в долині над Россю - так перетинався шлях на південь, у поле, ще багато полків на березі Дніпра й скрізь у ярах і на горах замикали коло, - не копієм думав брати Володимир Родню, а облогою.
Це починало лякати втікачів. Розчинити ворота, вийти в долину й там прийняти бій з воями Володимира дружині Ярополка не доводилось, сидіти отак у Родні - скільки й де взяти для цього сили?!
Особливо непокоїлось боярство. Тікаючи з Києва, вони не все, либонь, зважили, надто поклались на слова Ярополка. Нині він був тут, сидів дні і ночі на верху терема. Бояри хотіли й мусили з ним говорити.
Домовиті, жорстокі на словах і в ділі бояри й ліпші мужі Гори увечері пішли до князя у велику світлицю на верху фортеці, що виходила одним вузьким вікном до Дніпра, а ще одним - трохи ширшим - до Росі.
Князь Ярополк стояв біля вікна, що виходило на Дніпро, сполоханими очима дивився на події, які застиглії, ніби сонні чаплі, на плесі, Юлія сиділа в кутку на простій дерев'яній лаві.
- Добрий вечір тобі й жоні твоїй, княже, - почав боярин Коницар, - ось ми прийшли тебе провідати...
- Спасибі, - відповів кволим голосом Ярополк. - Сідайте, бояри й мужі.
- А ми й постоїмо, - загомоніли бояри, що заповнили світлицю й стояли ще нижче, в півтемряві сходів. - Маємо діло до тебе, кияже.
Наперед виступив Коницар.
- Хочемо запитати тебе, княже, чи довго тут будемо сидіти ?
Ярополк розгнівався. Бояри запитують у нього, свого князя, ніби він винен у тому, що сталось. А хіба не винні вони, що літо за літом підпирали його, змушували робити те, що бажали?!
Він стояв - справжній князь, яким мусив бути, - в золотом і сріблом шитому платні, з мечем біля пояса, напружений, сторожкий, хижий; боярство - кремезні, високі, жилаві, в темних опашнях, із засмаглими ликами, блискучими очима, довгими руками - пильно дивилось на нього.
- Я зробив так, як про це говорили в Києві, - гостро відповів боярству князь, - а буде все так, як мусило бути.
- То будемо загибати, княже?
- Ні! - крикнув він. - Загибати з нас ніхто не буде. Ми з вами та сила, що переможе Володимира. Бояри якусь хвилину мовчали.
- Але, княже, - знову почав Коницар, - де наша підмога - печеніги?
- Прийдуть!
- А ромеї?
- Будуть і ромеї.
- Княже! - загомоніло разом кілька бояр. - А ти послав гінців до імператорів?
- Гінці у Константинополь, самі знаєте, поїхали.
На тому й закінчилась розмова бояр з князем. Мовчки спустились вони в двір, заходились підіймати голоблі на своїх возах, щоб одгородитись один від одного.
День приходить після ночі, ніч замикає день, вже тонкий, схожий на срібний серп молодик прорізався в блакитних туманах над Россю.
Сторожі на городницях дивились у далеке поле й на плесо пониззя, за ними стежили з двору сотні очей, кожному здавалося, що він чув тупіт коней у полі, всім ввижались вітрила на далекому плесі Дніпра, таємничі вогні на обрії ночі.
Але це тільки ввижалось - то не вітрила, а марева висіли над далеким плесом Дніпра, то не вогні запалювались на обрії, а випливали зорі.
А в самій Родні була біда. У двох колодязях, викопаних біля південної стіни, за ніч збиралось на лікоть-два води, удень - і того менше. О, як було цього мало для кількох тисяч воїв, замкнутих у фортеці. Не було в Родні й харчів. Запаси, які мала тут сторожа, й те, що привезли вої на обозах, швидко вичерпувалось, князь велів забивати коней, але цього було мало, щоб наситити воїнство.
Тяжко доводилось воям здоровим, набагато важче пораненим, - голод блукав по Родні, хвороби валили з ніг людей. А тут ще спека - з ранку до ночі в небі висіло гаряче сонце, з поля котився й усе засушував смалкий вітер, місяць у небі все більшав, жовтою личиною позирав, ніби глузував з людей.
Звичайно, не всі в Родні страждали від голоду - на возах своїх бояри й мужі привезли з Києва багато солоної веприни, в'яленої риби, - потай від воїв їли вони це самі, вдосталь годували й князя з жоною.
Чутка йшла, що знають воєводи й бояри ще й струмок, який дзюркотить десь у підземеллях фортеці. Вої ж мріяли про одно: вирватись з Родні, напитись води з Дніпра, добути овочів, зілля, шмат хліба в селах, де жили рідні люди. І вночі вої спускались з стін, щоб пробитись крізь стан Володимира, дістати собі й хворим хліб, воду. Ці спроби нічого не дали: багато воїв склепили очі в долині, багато з тяжкими ранами приповзли назад, до стін. І вже між ними поповз сумнів - чого вони сидять у Родні, кого захищають, чи не краще віддатись