- Ні, я посилав до нього воєводу Блюда, нині він повернувся. Володимир згодився зі мною говорити.
- Бережись, Ярополче. У Візантії, я знаю, так роблять і вбивають.
- Ні, Володимир цього ніколи не зробить - я знаю брата...
- Тоді за це справді варто випити. Тепер ти налий келих мені. За що ж ми вип'ємо?
- П'ю за те, щоб щасливо дістатись до Києва, дійти згоди з Володимиром.
- Якої ж згоди ти можеш дійти?
- Думаю, що й надалі залишусь князем, - така була воля отця Святослава, а Володимир не порушить його слова.
- Отже, тоді...
- Так, тоді я залишаюсь, як і він, князем... Нам, звичайно, буде тісно вдвох у Києві... Що ж, я згоджусь, піду князем у якусь землю.
- Десь на південь, ближче до Візантії...
- Ти вгадала мої думки, але Володимир хитрий і може послати мене не на південь, а на захід - у червенські городи або у Волинь.
- І це непогано, Ярополче... Звідти близько до Польщі, Чехії, німців, а там є Феофано - жона Оттона... Проте ти мені не сказав, що буде зі мною, коли поїдеш до Києва.
- Воєвода Блюд домовився з Володимиром, що перші, і то завтра вранці, ми з ним під охороною дружини виїжджаємо до Києва, пізніше ж з воєводами виїдеш і ти.
- За все це, Яронолче, можна випити ще раз. О, яка я рада, що нам нарешті пощастить вирватись з цієї чорної фортеці над Дніпром... Надіюсь, ти сьогодні пробудеш у мене ніч?
- Цю останню ніч я проведу тільки з тобою.
- Боже, яку чудову новину приніс ти мені! Нас з тобою, Ярополче, ще жде щасливе життя.
- Ми будемо щасливі тільки тоді, коли не стане Володимира.
- Разом з тобою ми знищимо колись сина рабині...
Під високою вежею, у якій живе Ярополк у Родні, справді є підземелля, де з кам'яних брил невпинно капає й збирається в криничку джерельна вода.
Ніч. У підземеллі не горить світло, крізь душник у стіні ледь просочується сяйво місяця знадвору, важко вгадати, хто стоїть і сидить тут, - чути тільки голоси.
- Які ж вісті з Києва, що привіз?
- Я говорив з Володимиром - він згоден прийняти Ярополка й укласти з ним мир, - відповідає Блюд.
- А про нас говорив?
- Звичайно, бояре, говорив. Володимир сказав: аще приймаю князя, прийму і його бояр.
У підземеллі панує мовчання, але воно, либонь, більш красномовне, аніж слова.
- А як у Києві? - лунає здавлений, хрипкий голос.
- Все, як було.
- Стоять наші тереми, двори, кліті?
- Усе однаково.
- Любо в городі Києві! Гора, тереми, двори, кліті, жони, діти...
Крізь душник струмує місячний промінь, він попадає на обличчя воєводи Воротислава, освітлює його великі темні очі, гострий, з горбинкою ніс, довгі вуси, під якими видно тонкі, стиснуті уста.
- А про віру ти говорив, Блюде?
- Говорив... Сміється князь: у мене, каже, за стіною города стоять боги всіх земель, аще хто захоче, може поставити ідолище Христа...
- Христос не ідолище, - лунає в кутку, - його не поставиш, він у серці - без нього нині не проживе ні князь, ні смерд.
Воротислав дивиться, хто це сказав.
- І Володимир до цього прийде, ми йому допоможемо чи так говорю?
- Так, боярине, допоможемо.
І тоді Блюд, що причаївся в кутку, запитує:
- Це все так, бояре, і я все зроблю в Києві. А як бути з князем Ярополком?
У підземеллі настає така тиша, що чути, як лунко падають краплини з кам'яних брил у криничку... Підземелля, - так, підземелля, а тут боярство Гори живе, думає, дбає про себе.
- А ми сказали, Блюде... Будеш у Києві, скажи князеві Володимиру - ми їдемо слідом за Ярополком, ми нині не його слуги.
Блюда не задовольняє ця відповідь.
- Самі як будемо, бояре?
- Ярополка ми вже знаємо, обіцяв печенігів - немає, манив ромеями - звабив, знає себе, жону Юлію, а про нас забуває... І з Володимиром говоритиме токмо про себе, що йому ми - бояри, воєводи, вспоїли, вскормили собі на пагубу. Нині, чуєш, Блюде, не віримо йому: наблизиться до князя Володимира, увійде в силу, багато шкоди наробить нам, не подякує, що врятували, а помститься.
- Якщо двом князям служити, краще одного вбити, - лунає в підземеллі голос.
На світанні вийшли на стіни Родні кликуни з рогами, затрубили в них так, що луна покотилась над Дніпром і Россю, а тоді впав міст, розчинились ворота фортеці, вийшла з них старша дружина, винесла знамена, опустила їх долу, - город Родня, де сидів з своєю дружиною князь Ярополк, здавався.
Вийшла старша дружина й з стану Володимирового підняла з землі й поставила знамена Ярополка вряд із знаменами всіх земель.
Блідий, з дуже стомленим обличчям, з очима, що перебігали з старшини Володимира на воїв, без меча, вийшов з воріт і Ярополк, скорбна посмішка кривила його топкі губи.