- Убити його! Во пса місто! Убити! Яко головника, яко татя! - лунали голоси. Блуд упав на коліна.
- Змилуйтесь! Змилуйтесь!
І чомусь у цю страшну хвилину він згадав грушу, під якою закопаний був мішок з золотом: пропадає воєвода Блуд, пропадає й його золото.
- Змилуйтесь! Все віддам!
- Во пса місто! Бийте його, бийте!
Гридні підняли киї, вдарили Блуда. І звершився суд, мертве тіло воєводи покотилось по кручі. Того ж дня двір його було віддано на поток і пограбування.
Князя Ярополка поховали по грецькому обряду - з священиком і півчою - на Воздихальниці, недалеко від могили княгині Ольги.
Віддати почесть князеві прийшло багато воєвод і бояр, уся Гора - - вони знали, як покарав князь Володимир убійника Ярополка, знали, що він стоїть біля корсти, буде на погребі.
З Родні прибула до Києва й княгиня Юлія, за якою Володимир послав гінців, - засмучена, стомлена після далекої дороги, стояла вона в темному платні, з покривалом на голові над тілом свого мужа.
Володимир був на похороні, ішов за саньми, на яких везли дубову корсту, схилив голову, коли корсту ставили в кам'яну, червоного шиферу, гробницю, першим кинув горстку землі на свіжу могилу.
Після того справляли тризну - так вимагає гюкон, так, - Володимир чув про це, - хотіли бояри, так, - здавалось самому йому, - легше буде замиритись якщо не з братом, то хоч з його душею.
Тризну справляли в гридниці, князь Володимир велів нічого не шкодувати, столи вгинались від усіляких страв, скрізь попід стінами стояли діжки з медом і олом, багато переварів поставили на Горі, в передградді й на Подолі.
Багато людей зібралось у гридниці - тут були воєводи, що прийшли в Київ з Володимиром, але набагато більше воєвод, бояр, мужів, що тікали з Ярополком до Родні, а нині вже були тут, - вони стиха лізли, перлись на тризну.
Ніхто з них, звичайно, не говорив про покійного князя - його не було вже на Горі, душа його витала у вирії, - ті, що недавно підтримували Ярополка, славили тепер князя Володимира, пили за нього меди й ол, бажали щастя, здоров'я, слави.
Князь Володимир також пив, випив він, либонь, не менше, ніж інші, але меди й ол не п'янили його, був він цього вечора неспокійний, стривожений.
О, хто-хто, а він знав ціну словам, які розсипали, наче золото, круг нього, тут сиділи мужі, що були ворогами його батька, до нього підходили з чарами мужі, що підбурювали Ярополка, це співала різними голосами, славила князя Гора, яка вигнала за стіни города його матір.
Прийшла на тризну й Юлія, вона сиділа з боярськими жонами, що підтримували, втішали її. Було пізно, коли вона встала з-за столу, непомітно відступила назад, зникла в переходах.
Володимир відчував, що йому також несила тут сидіти: тризна справлена, душа Ярополка може заспокоїтись, князеві хотілось бути в своїй світлиці, залишитись на самоті з своїми думками, просто спочити.
Він встав з-за столу, попрощався з боярами і воєводами, пішов у кінець гридниці, а там потрапив переходами до терема, минув сіни, де стояла мовчазна сторожа, й став підійматись на верх. Відгомін голосів у гридниці залишився позаду, на верху терема було тихо й темно, один тільки світильник горів у кінці переходів, розливаючи навкруг жовтувате світло. У цій півтемряві князь прямував до своєї світлиці, звуки його кроків глухо відбивалися в довгих переходах...
І раптом він зупинився. Біля дверей Золотої палати стояв хтось у темному. Ось постать ворухнулась.
- Хто ти? - запитав князь.
Та марно він і запитував. Коли Володимир ступив ще один крок уперед, пізнав княгиню Юлію.
Княгине! - промовив він. - Чому ти тут стоїш? Чому цс йдеш спочивати?
- Я знала, що ти тут пройдеш, і ждала тебе, - тихо відповіла вона.
- Чому ж ти ждала мене?
- Я хотіла тобі подякувати, що послав за мною гінців і що сам віддав погребову честь моєму мужу, а своєму брагу Ярополку.
- Навіщо ти говориш це, княгине? Я не був і не міг бути ворогом свого брата, токмо правди шукав у сварзі, яка виникла між нами. Вірю, злі, темні сили полонили його душу, ті, що називали себе друзями, були його ворогами, багато крові пролив Ярополк, але зрозумів свою похибку, ішов до мене, а я готовий був прийняти його як князя й брата. І так би сталось, ми б дійшли миру, але вороги, ти знаєш про це, нагло вбили його... Що ж, із живим Ярополком я сварився і боровся, нині замирився з його душею... Нехай буде прощен твій муж, а мій брат, нехай душа його заспокоїться у високому небі.
- За це й дякую тобі, княже Володимире.
- Не треба, княгине Юліє, заспокойся, іди до своєї палати, спочинь, ти стомилась після далекої дороги, погребу й тризни. Ходімо, я проведу тебе, княгине.