Він думав навіть заночувати в Білгороді, в палатах, де під стелями лунко одбивались кроки, дерев'яні стіни терпко пахли живицею й воском, у підземеллях однозвучне падали краплі.
Проте Володимир так і не заночував тут. Увечері, вийшовши на стіну, він довго дивився, як червоне закочувалось, падало в небесну прірву сонце, а над Ірпенем і луками почали вставати, клубочитись схожі на вершників, що, нахилившись у сідлах, поганяють коней, білясті тумани, як шзидко посиніло небо, а в ньому запалилась зоря-вечірниця, як слідом за нею на півночі й сході озвались-запалахкотіли великі й дрібні зірки.
Чого ж князеві Володимиру стало так неспокійно й тривожно в цю годину? Ні, це не були неспокій і тривога. Дивлячись на небо й зорі, він зрозумів, що йому важко ночувати в цій древній фортеці. Їхавши сюди, він хотів побути на самоті, відчувши тепер свою самотність, боявся вже її.
Рівним шляхом, що тягнувся між високими стінами лісу, чорні вершники гнали коней; за якусь годину вдалині заблимало кілька вогників - то був Київ; стишивши коней, вершники проїхали Подол, передграддя, проминули ворота Гори.
У теремі було порожньо й тихо, внизу, в сінях, горіли два світильники, в промінні яких окреслювались темні постаті гриднів, попрощавшись з ними, князь Володимир пішов сходами на верх терема.
Там у кінці переходів горіла одним одна свіча. Жінка в темному платні, загледівши князя, хотіла начебто зникнути в глибині переходів, але зупинилась, обернулась.
- Княгине Юліє! Уже пізно. Чому ти не спиш? У неї було надзвичайно бліде обличчя, в миготливому промінні очі здавались зляканими й розгубленими, уста стиснуті, немов вона затамувала крик.
- Ти приїхав, княже? О, як це добре... Я знала, вірила, молилась, аби ти був тут...
- Почекай, Юліє! Чого ти молилась?
- Мені страшно, княже...
- Чому?
Вона рушила переходами. Князь Володимир пішов за нею. На мить біля дверей своєї палати Юлія зупинилась.
- Ти зайдеш до мене, княже?
- Так, зайду.
У палаті Юлії все було як і напередодні. Втім, ні, цієї ночі вікно, що виходило до Дніпра, було завішене, на столі стояла корчага з вином, два келихи, страви.
- Нині ти повечеряєш і вип'єш.
- Я вечеряв у Білгороді.
- Невже ж ти не вип'єш за добру пам'ять брата Ярополка?
- За добру пам'ять брата вип'ю. Налий!
- Отак і буде, - промовила вона іншим, сміливішим голосом. - Я сяду тут, біля тебе, княже... Ти дозволиш?
- А чому ж ні? Сідай. Та чому ти тремтиш?
- Мені холодно, княже...
- Холодно? - він зкяв з себе корзно й прикрив її плечі. - Але тут, у тебе, так тепло.
- Спасибі, княже! У мене був холод у душі... Ти випив? Зараз і я вип'ю! Це добре вино, грецьке... Ось я ще раз наллю келихи. Вип'ємо! Я хочу випити за тебе, Володимире, а ти п'єш за кого?
- Мушу пити за тебе!
- Мусиш?
- Ні, хочу!
- Спасибі, Володимире! О, як мені стало тепер тепло, спокійно. Це тому, що я з тобою. Тільки чому темніє?
- Це догорає свіча. Дай іншу, нову.
- Я тебе ждала дуже довго, от і згоріли всі свічі. Я піду пошукаю.
- Ні, не треба. Нехай згасає. Посидимо так. Втім, я скоро вже й піду.
Свіча блимнула ще раз і згасла. У цю мить, останню мить, коли спалахнула свіча, Володимир побачив очі Юлії - великі, темні, жагучі. Стало темно, а вони все стояли перед ним.
- Темно й тихо, - сказав Володимир.
- Невже ж ти залишиш мене? - почувся в темноті її голос. - Княже, чуєш, мені буде страшно...
Вона шукала його рук, він відчув її пальці на плечі, шиї.
- Отак добре, - чути було зовсім близько пристрасний голос. - Мені з тобою так спокійно, тихо... Ти хороший, дуже добрий, княже...
- Чому ж я хороший? Ти знаєш усе про мене... Син рабині, - тобі Ярополк, либонь, не раз говорив це.
- Говорив, - згодилась Юлія. - Проте його вже немає, ти не син рабині, а великий князь.
- Все одно, тінь мого брата стоїть між мною й тобою.
- Ні, Володимире, зараз уже немає й тіні. Признайся, ти любиш іншу...
- У городі Полотську я нарік жоною княжну Рогніду і, мабуть, люблю її.
- Мабуть?! Ні, ти її не любиш, коли сказав так. Ти ніколи нікого не полюбиш. Твоя наречена далеко, ми одні... Може, ти ніколи не переступиш порога моєї кімнати, я тобі ніколи не нагадаю про себе... але побудь зі мною цю ніч...
Князь Володимир не знав, що з ним робиться. Він боявся цієї жінки - і дуже бажав її. Він знав, що недавно братові руки обнімали її, а проте нічого не міг зробити - у дужих обіймах трепетало тіло Юлії...