- Так, ключнице. Я дуже стомилась у дорозі, а потім похорон, тризка... і я вчора, тільки ввійшла сюди, впала на ложе й заснула.
- То й краще, княгине, із сном з людини виходить усяке горе...
Пракседа поставила на стіл поруч з корчагою й двома келихами свічу.
- А що чути нині в теремі?
- Князь Володимир вокняжається, вже зібрались у Золотій палаті всі бояри й воєводи, присягають йому, а скоро підуть до требища. Та вже, либонь, вони й ідуть. Чуєш, як гомонить Гора?
Княгиня ІОлія швидко встала з ложа, одягла легке платно, ступила до вікна, слідом за нею підійшла й Пракседа.
- Он, княгине, він вийшов з терема, спускається сходами, прямує до требища.
Княгиня стояла біля вікна. У неї було трохи стомлене, надзвичайна бліде обличчя. Щоб триматись на ногах, вона спиралась руками на підвіконня.
Ключниця Пракседа, що зупинилась позаду, пильно стежила за княгинею, кожним її рухом, особливо ж за обличчям, - від неї не сховались неспокій і тривога Юлії.
Юлія не одривала очей від численного натовпу, що з смолоскипами в руках посувався двором, дивилась на князя Володимира, що йшов у колі своєї дружини, ждала, чи погляне він на вікно палати, де був минулої ночі?
Князь Володимир не поглянув на вікно. Замислений, похиливши голову, ішов він під знаменом, змішався з натовпом, що тягнувся через ворота на Гору.
На устах Пракседа промайнула хижа посмішка.
Князь Вюодимир сідав на столі свого отця. Насторожена Гора, розбурхані передграддя й Подол ждали, що новий князь скаже, на кого покладотиметься, хто його підпиратиме, берегтиме новий чи старий закон, поклянеться богами.
І так не тітіьки Київ, - з князем Володимиром прийшли сюди вої полувоіцних земель, в дорозі й на багатьох бранях до них приєднались полочани, сіверяни, древляни, поляни, - вони також хотіли знати, на кого нині покладатиметься князь, кому буде служити?
Володимир зробив те, чого веліли дружина й людіє, - у Золотій палаті повів, що берегтиме старі покони й закони, захищатиме Русь.
А віра? Так, князь Володимир мусив відповісти й на це питання, бо тут, у Києві на Горі, були ще люди старої віри, але багато, а може, й більшість, уже прийняли християнство, за стінами на Подолі також було багато християн, у різних землях молились багатьом і різним богам.
Взяти християнство?! У кого його взяти, звідки? Ні, і сам Володимир, і дружина його, та й усі людіє ще не готові до цього, християнство нині - це знамено Візантії, лютих ворогів Русі.
Молитись Перуну? Он він стоїть на требищі за теремом - суворий бог Русі, якого Гора зробила колись богом своїм, якому, може, й нині ладна вклонитись.
Ні, Володимир не буде молитись старим і новим богам Гори, яка вспоїла й вскормила убійника Ярополка, він служитиме Русі, що підтримала й грудьми встала за нього в цю многотрудну годину.
- Хочу, - сказав він, - аби богам нашим молились усі людіє.
І кілька днів і ночей до цього на пагорбі, недалеко від Воздихальниці, рили землю, готували требище; багато дереводілів, каменотесів, майстрів по золоту й сріблу тесали дерево, карбували постаті, оздоблювали їх, ставили півколом, перед ними зробили кам'яний жертовник.
Посередині всіх богів височів вирубаний з старезного, вкритого вузлами й прожилинами дуба Перун. Дереводіли-майстри, які робили його, витесали з дерева довгі, опущені долу руки, широкі плечі й круті, схожі на жіночі, груди, викарбували на його постаті подобу броні, широкий пояс, меч, тул із стрілами, а кузнеці заліза зробили богові велику срібну голову в шоломі, почепили золоті вуси.
По праву руку від Перуна стояв Дажбог - набагато нижчий, але повний, з великим животом, складеними попереду руками; ошую - Стрибог, зроблений з чотирикутного каменя, з великою шапкою вгорі, під якою на всі боки світу дивились чотири лиця, за ними ж стояли добрий Білобог, злий Чорнобог, Волос.
На требищі були боги не тільки Полянської землі, з князем Володимиром ішли вої верхніх земель, що мали своїх богів, віднині Київ захищатиме всі племена й язики, у кожного з яких свої покони й боги, - на требищі був бог далекої Півночі Мокоша, що мав людську постать і волову голову. Смарагд, якому молились гості із-за Ітиля-ріки, всілякі потвори, на які страшно було дивитись. Суворі, німі, незрозумілі стояли ці кумири, навкруг них на високих кілках біліли черепи тварин, у повітрі над требищем, чуючи поживу, літало вороння.
Коли князь Володимир з воєводами, тисяцькими, боярами вийшов з воріт Гори й попрямував униз, до нього долинув крик багатьох людей, що хмарою стояли біля нового требища, товпились на пагорбах, повилазили навіть на дерева: