- Я думав, - починає Володимир, - що ти з своїми воями вже в Руському морі.
- Ми поїдемо в Руське море, коли поквитаємось з тобою, княже, - зухвало відповідає ярл.
- Я ж дав тобі, Фулнере, золото, укоті, вітрила.
- Ми були в поході більше, ніж ти домовлявся з конунгом Олафом, а скоро вже й осінь - ми не зможемо повернутись до Свеаріке.
- Пригадую, - каже князь Володимир, - ти й не думав повертатись до Свеаріке Дніпром, а думав вийти в Руське море...
- Вікінг гуляє, де хоче, я можу поїхати й у Руське море.
- Що ж ти хочеш?
- Ще по десять золотих на кожного воїна. Князь мовчить. Фулнер - нахабний, лживий, зухвалий ярл. Сваритись з ним, силою гнати з Дніпра - тоді конунг Олаф може наробити лиха в землях.
- Гаразд, - згоджується князь Володимир. - Я дам твоїм воям по десять золотих, але, надіюсь, завтра ти покинеш Вітичів, мої ж вої проведуть тебе до пониззя.
Ярл поблискує єдиним своїм оком, він хотів перемогти зухвальством, князь Володимир загрожує йому своєю силою.
Низько вклонившись, він виходить з палати.
Золото! Володимир обіцяє й дасть свіонам нагороду, золота вимагає й власна дружина, тіуни, ємні, вся Гора.
Але після Ярополка скотниця княжа залишилась майже порожня, князь роздавав свої добра надто щедрою рукою, багато поглинула брань. Допомагають бояри Гори - брань не тільки не розорила, а, навпаки, збагатила їх, вони дадуть князеві потрібне золото, он у Золотій палаті підводиться боярин Воротислав, за ним встають Коницар, Вуєфаст, Слуда.
- Ми тобі допоможемо, княже.
О, як радо відмовився б князь Володимир від цієї допомоги, за яку йому пізніше доведеться й платити, і давати пожалування; він хотів би, щоб ці воєводи, бояри, мужі ліпші й нарочиті не були такі багаті й дужі.
- Спасибі, - каже він їм, - ти, Воротиславе, даси дань ярлу Фулнеру й проведеш його до порогів.
Але не тільки свіонів мусить стерегтися князь Володимир - десь там, у полі, блукають печенізькі орди, шлях по Ітилю-ріці перетяли й не пускають з верхніх земель до Джурджанського моря купців чорні булгари, на берегах Руського моря гострять ножі ромеї, щось замишляють їхні імператори Василь і Костянтин, знову лізуть з недобитками хозар на Дон херсоніти.
- Мислю я, що не повинні ми ждати ударів ворога в городі Києві, - каже Володимир, - мусимо упередити їх у полі, на Дніпрі, далеко звідси.
Воєводи й бояри, що слухають кожне слово князя, глухо стукають посохами, схвально шепочуть. Князь Володимир дивиться за вікно на Дніпро, де вже починає світати, продовжує:
- Хочу викопати рови й насипати вали від західних україн аж до Ітиля-ріки, а біля них поставити городи.
Бояр вабить цей замисел князя, звичайно, краще було б покладатись не на сторожу поля, що блукає за Дніпром і залюбки може пропустити ворожу орду, краще було б насипати вподовж Полянської землі високі вали, поставити біля них городи, одгородитись від зрадливого Півдня, в повній безпеці сидіти в городі Києві.
Проте боярство мислить по-своєму, воно знає, як важко викопати рів і насипати вал навкруг свого дворища, як же мислить князь Володимир обгородити всю землю, хто викопає ці рови і насипле вали, хто за це заплатить?
- Добре думаєш, княже, - чути голоси в палаті, - але як це зробимо?
- Скоро осінь, - відповідає Володимир, - і вої верхніх земель не зможуть уже попасти за Волок. Що ж, я пошлю їх у поле, там вони й стануть, копатимуть рови, насипатимуть вали.
Новгородські воєводи, що сидять тут же, в палаті, підтримують князя - краще вже перезимувати в Полянській землі, аніж пробиватись осінніми ріками й болотами на північ. Не думають вони й про те, що воям верхніх земель та й самим їм доведеться, як це й трапилось пізніше, сидіти в полі за Києвом довгі роки...
Мужі ж Гори мовчать, - їм не шкода воїв верхніх земель, багато з яких поляже на валах і в ровах у полі, вони знають, що цю велику полунощну рать доведеться одягати й кормити, - мужі Гори мовчать, їм шкода платна й жита.
Князь Володимир розуміє, чому мовчить Гора, йому невимовно тяжко, що ці мужі, над якими висить постійна небезпека з полудня й зі сходу, не думають про те, як упередити брані й захистити всю землю, а дбають тільки про своє.
- Дружино моя! - з болем говорить князь. - Не про один город Київ думаю, а про всю Русь... По закону отців усі землі дають Києву дань, вали вздовж землі робитимуть усі племена.
- Ми, княже, не супроти цього, - враз веселішають обличчя, - нехай усі землі ставлять вали, копають рови, виставимо рать у полі.
Важко доводиться Володимиру, але неспокійна, неодностайна не тільки Гора, немає ладу в усіх землях Русі.