Гей у полі, полі гостинець темніє,
гостинець темніє, могила чорніє,
а на тій могилі та кості біліють...
Гей, та гей, та гей!!!
3
Але не тільки землю свою оглядав і прагнув захистити князь Володимир - він їхав туди, куди вело його серце.
Тепер, їдучи над берегами Росі, він згадував давню, останню розмову з батьком князем Святославом, що говорив йому:
- Запам'ятай, що мати твоя Малуша, Малка, - рабиня, але ніколи не соромся цього, сину, бо це не тавро, а любов і честь моя.
- Отче, де зараз мати моя Малуша? - запитав тоді Володимир.
Батько відповів:
- Малуша жила в селі Будутині, куди вислала її княгиня Ольга, і там народила тебе, я не міг повернути її, привезти до Києва, доки була жива княгиня... Але, помираючи, княгиня дозволила привезти її.
- Привези, дай мені матір, отче! - попросив тоді юний Володимир.
- Гаразд, сину, все зроблю, привезу твою матір, - пообіцяв князь Святослав.
А ще за кілька днів, прощаючись з сином на березі Почайни, князь Святослав сказав:
- Я шукав свою любов, а твою матір - Малушу, але не знайшов її. Прощай і пробач мені, батькові, сину!
Як давно-давно минув день, коли князь Святослав прощався з ним на березі Почайни; вітер надував вітрила на лодіях, що мали плисти до далекого Новгорода, на Горі іржали коні, князь Святослав збирався в останній похід до Дунаю.
І от після довгих літ князь Володимир, проминувши Родню й побувавши в Хмільній, Гуті, Межиріччі, виїхав з лісу, зупинив коня, побачив знову Рось, що билась у високих сірокам'яних берегах, долину, що стелилась праворуч, селище, яке розкинулось між скель, кучугур, гаїв.
Будутті! Саме таким і уявляв собі це княже село Володимир - кілька десятків хиж у долині, а вище від них, на пагорбі, два тереми, де, либонь, живуть посадник княжий і воєвода, десяток землянок ближче до Росі, стара, напіврозвалена хижа в кущиках над самою річкою, - все було в Будутині, як і в інших княжих селах.
Але це село було князю Володимиру миліше за всі, які він оглянув на далекому шляху від Києва, він радів, що нарешті опинився тут, хотів бачити кожен кущ, камінчик і навіть піщинку - десь тут жила, а може, й нині живе його мати, тут він сам уперше побачив світ, - боги, боги, як радісно і як разом з тим тужно було в цю годину князеві Володимиру!
Він поїхав ліворуч, до скелястого берега Росі, звідки міг бачити все навкруг, де після далекої дороги могла спочити й попасти коней дружина, де так хотів спочити й сам князь.
Уже вечоріло, на заході ще палахкотів багрянець, а на сході густо синіло небо, як завжди в такий час, тихо було навкруг, лист не ворушився на деревах, замовкли птахи, тільки переливалась і переливалась між скелями Рось, десь дзюркотіли в кручі потоки.
Князь зійшов з коня.
- Тут будемо й ночувати! - сказав він дружині.
Вої чимшвидше схоплювались з коней, поспішали до річки, обмивали порох з тіл, пускали в трави коней, незабаром на березі, відбиваючись у чорній глибині води, загоготіло вогнище.
Тільки князь Володимир не пішов до річки, сівши на камені, спер голову на руки, дивився, як швидко згасає багрянець на заході, а зі сходу насуває ніч. Ось низько над обрієм спалахнула велика промениста зоря.
Недалеко на стежці почулись важкі кроки - у вечірніх присмерках окреслились людські постаті, коли їх освітило проміння багаття, князь побачив двох старих, сивоусих, одягнутих у такі ж самі старі темні платна, з мечами біля пояса чоловіків.
- Чолом тобі, княже! - низько схилили вони перед ним свої голови.
- Добрий вечір, люди! - тепло відповів їм князь. - Хто єсте?
- Посадник Тедь, - озвався один із них - кощавий, з гострими вилицями, з дивно ясними, голубими, мабуть, очима.
- А я, княже, воєвода твій Радко, - глухим, застудженим голосом прохрипів другий - дуже високий, ще більш сухий, ніж Тедь, з сивими вусами, що сягали йому до пояса.
- Сідайте, мужі мої, - показав їм князь на каміння.
- Ми, княже, хотіли просити тебе заночувати в селі, в теремі, - винувато сказав Тедь.
- А чим, мужі мої, тут недобре? - посміхнувся Володимир. - Ляжемо на травиці, вкриємось небом, Рось нам ще й пісню заспіває... Любо мені тут, мужі мої...
- І справді любо, - тим самим винуватим, але сміливішим голосом сказав Тедь. - То, може, велиш принести воям твоїм і тобі, княже, їсти, випити?
- Спасибі, мужі, - сказав Володимир, - маємо що і їсти, і пити.
Тедь і Радко сіли на камінь напроти князя, розповіли про неврожаї, про ординців, що крадуть худобу в табунах.
Князь Володимир розповів їм, що думає насипати над Россю й далі полем аж до самого Києва вали, ставити тут, де Будутин, город. Тедь і Радко дуже зраділи.