- Володимире! - скрикнула Юлія. - І це твоє останнє слово?
Обернувшись до неї, він довго дивився на її обличчя так, ніби ніколи раніше його не бачив. І правда - тієї Юлії, яку він знав, цілував, пестив, уже не було, на нього дивилося красиве, але чуже обличчя, чудові, але далекі очі...
- Я тебе не винувачу, - обхопивши голову руками, сказав Володимир, - винен сам, тільки я в цьому винен. Важко, о, як важко буде тепер мені жити в світі, не знаю, коли і як спокутую свою провину. Тобі, Юліє, буде легше, в тебе народиться дитина, може, буде це син, ти, як княгиня, житимеш тут, на Горі, - заради себе й сина. Я дбатиму про тебе і про нього...
- Ти говориш, що дбатимеш про мене й свого сина? - посміхається, скрививши уста, Юлія. - Що ж, за це, княже, спасибі. Але про мене тобі не доведеться дбати, - скоро ти не побачиш мене в Києві.
- Ти хочеш повернутись назад у Константинополь, до своєї царської родини?
Юлія якусь хвилину мовчала, а от схитнула головою, промовила рішуче, хижо:
- Слухай, Володимире, прощаючись з тобою, скажу правду: я - така ж небога василевса Романа і сестра Василя, як ти - імператор. Ти - син рабині, я ж була просто рабинею.
Ці слова в саме серце вразили князя Володимира, і він, незважаючи на власний біль і розпач, крикнув:
- Боги! Який же нещасний і безталанний був брат мій Ярополк! Кому він повірив - тобі, імператорам, Візантії?
- Прийде час, - зухвало сказала Юлія, - і тобі також доведеться повірити Візантії. А тепер прощай! Я зроблю не так, як ти бажаєш, сама собі дам раду. Про сина ж тобі доведеться подбати, він віддячить за себе й мене...
Темно не тільки в княжому теремі, жоден вогник не світиться і в теремах навкруг, воєводи, мужі, все боярство Гори любить раннього вечора добре випити й поїсти, тільки темніє, вимощується на пухових ложах і непробудно спить аж до світання.
Недалеко від княжого двору темніє терем боярина Воротислава. Поруч з ним стояв за частоколом терем воєводи Блуда, але його розібрали до пня, - так велів князь. Боярин Воротислав зруйнував і частокіл між дворами, нині це один двір. Пощастило бояринові - розкидаючи частокіл, знайшов під грушею міх із золотом, який закопав Блуд. Мертвому нічого не треба, живому знадобиться.
Зараз уночі на великому дворі Воротислава тихо, з вікон не пробивається світло, спить, либонь, боярин, жона його, діти, а в клітях і хижках дворяни.
Та ні! Тільки вікна завішені в теремі, у великій світлиці горять свічі, жона Яруна дістає з погреба корчаги, ставить на стіл солону веприну, квашені яблука, гриби.
Навкруг столу сидять бояри Коницар, Вуєфаст, Іскусєв, воєводи Вовчий Хвіст, Слуда. Усі вони добре підпили, на вгодованому обличчі Коницара рясніють зерна поту, Слуда непомітно розпустив уже черес на животі.
- Тиша! - каже Коницар. - Тиша велія в городі Києві. Служили Ярополку, служимо Володимиру.
Боярин Вуєфаст б'є Коницара по плечу, говорить:
- Ти ж сам, Коницаре, даєш йому золото.
- Не я, всі ми даємо золото, - хижо перебиває Коницар. - Але хіба ми подаруємо йому хоч би один золотник? Ні, княже Володимире, не таке тепер боярство, ми служили Ользі, Святославу й Ярополку, мали від них землі, ріки, ліси... Чуєте, бояри, через це ми й віру Христову прийняли: богові - боже, князеві - княже, а нам те, що дасть князь. Чи так говорю?
За столом лунають схвальні голоси - правду говорить Коницар, однодумне боярство Гори.
- Подивимось, - продовжує сп'янілий боярин, - що Володимир дасть нам? Прийшов, убив Ярополка. Що ж, не пощастило з нашим князем - присяглись служити Володимиру, надіємось, що він нам дасть. Проте поки що робочич ні про що не думає, каже - дай, дай, дай... Гаразд, я даю, ще й ще йому дам, але ж моя земля мусить давати приріст, худоба - приплід, а золото - ще золото.
Коницар замовкає. У світлиці настає тиша, надворі валують пси. Воротислав, що не сідає до столу, а прислужуеться пізнім гостям, виходить у сіни, тихо одсуває засув дверей і, скрадаючись під темною стіною, стоїть на причілку, слухає.
Пси замовкають, на Горі тихо, темно, вогник блимає тільки в сінях княжого терема, де стоять гридні. Воротислав повертається в світлицю, каже, що надворі спокійно.
Сполошені псами бояри й воєводи говорять тихше.
- А скажи мені, воєводо, - звертається до Вовчого Хвоста воєвода Слуда, - чи можна валами й городами загородити всю нашу землю?
- Не валами й городами загороджується земля, - хитро відповідає Вовчий Хвіст, - а воїнством, мечами...
- Де ж візьме Володимир це воїнство? - продовжує Слуда.