Я закліпав очима, потягнувся до слухавки, згадав, що не пам’ятаю жодних обставин свого повернення додому минулого вечора, і відразу зрозумів, як мені погано. Безнадійно підняв трубку, сумніваючись, чи зможу щось почути крізь дзвін, який, вдало копіюючи нескінченний свист падіння нутрощів тяжких бомбардувальників, заповнював порожнечу моїх думок. Крізь цю кляту сирену до мене донісся голос мого друга Сергія:
— Доброго ранку, старий, треба терміново зустрітися.
Спробував згадати, чи є в мене плани на вечір, або чи є в мене будь-які плани взагалі. Голова, тяжко спокутуючи вчорашнє, відмовлялася надавати будь-яку інформацію.
Здавалося, що в мене між вилицями тупоче невеличкий динозавр і з кантівською послідовністю намагається пробити тараном мій бідолашний череп. Я притиснув долоню до правої вилиці, через яку саме в цей час мав бути найбільш потужний вибух болю, і жалібно прошипів:
— Вибач, друже, але навряд чи я зможу до вечора оклигати.
Та голос Сергія більш поблажливим не став.
— Слухай, здається, я знайшов для тебе дещо цікаве, і мені вкрай потрібно з тобою переговорити.
У його словах відчув занепокоєння. Позіхнувши, промимрив:
— Добре, години через півтори. Згода?
— Бажано було б раніше… Та що з тобою зробиш, я навіть через слухавку перегар чую. Коротше, через півтори години в центрі, кав’ярню «Верона», напевно, знаєш? Там поблизу сквер. Тільки не запізнюйся.
Я кволо буркнув і поклав трубку. Робота слідчим таки далася Сергію взнаки, хоча б у командирських інтонаціях голосу. Ось так завжди — у когось виникають якісь проблеми, і ти обов’язково повинен прокидатися, збирати по атомах свій розшарпаний організм і плентатися невідомо куди й невідомо нащо. Отаке: рік не бачилися, і ось закортіло йому побалакати зі мною в такий час, коли я до балачок був аж ніяк не годен.
Я сів на ліжко і спробував згадати — а чого це я, власне, так учора нарізався? Але від того що я згадав, мені краще не стало, навпаки, знову захотілося впасти в провалля безпам’яття.
Саме так, три дні тому мене покинула Марина… І я два дні марно намагався затопити горілкою своє кохання. Але, знов відчувши тяжку порожнечу в душі, зрозумів, що мені це не вдалося. Клянучи свою душевну нестійкість, я поплентався приймати душ. Ось тобі і всі дзенівські техніки збереження душевного спокою, думав я — як припече, то тільки горілка в пригоді стає. І то не завжди…
Через годину я вже сидів на лавці у сквері, неподалік від «Верони», кволо клянучи горілку, зрадливих жінок, Сергія, якому чомусь терміново забажалося висмикнути мене зі стану тимчасової нірвани, а також свою звичку завжди з’являтися на зустрічі на півгодини раніше домовленого терміну.
Сліпуче травневе сонце аж ніяк не зважало на мій похмільний синдром, а цитрамон ще й не думав починати свою рятівну діяльність. Повз мене кудись прямували юрби людей, і я із легкою заздрістю споглядав їх самовдоволені обличчя, явно зорієнтовані весело провести недільний день. Єдине, від чого мене починало нудити, так це від закоханих парочок. Але вголос своє співчуття чоловікам я не висловлював, адже нещодавно був сам таким ідіотом, якому ввижалося, що світ належить саме йому, а кохана дівчина поруч — і поготів. Що стосується самітних дівчат, які поодинці і зграйками хижо курсували сквером, маскуючи свою цікавість до самотнього чоловіка, то тут, я сподіваюся, на моєму обличчі з’являвся зловтішний вираз, який промовляв — шукайте, шукайте собі інших йолопів, я вже достатньо наловився на ваші короткі спідниці, топіки, макіяжі та розпатякування про свою беззахисність і потребу в надійному супутникові життя, якому, зрозуміло ж, вірна Киркея буде відданою до сирої могили… Раптом я зі здивуванням відчув, що несамовита чорна туга, яка жерла мене три дні, поступово зникає разом із похмільними симптомами. Трохи за інерцією останніх двох днів я вже задумався, а чи не продовжити мені свою алкоголетерапію до переможного завершення, як з-за рогу найближчого будинку з’явився Сергій.
5
Шаолінське братерство
З Сергієм ми познайомилися років п’ятнадцять тому — разом ходили в секцію у-шу.