Тоді, у передостанні радянські часи наприкінці вісімдесятих, карате ще було під забороною, і тому, користуючись ліберальними вигинами партійного керівництва, немов гриби після дощу, рясно почали з’являтися секції з екзотичними й таємничими назвами «Кун-фу», «Тайзі-цюань», «Шаолінське кемпо», у яких обіцяли за кілька місяців зробити адепта непереможним і втаємниченим у всі секрети Сходу. Але я, тоді ще студент-випускник університету, досить скептично ставився й до цих секцій, і до всіх східних таємниць. Я був упевнений, що і в Європі достатньо вистачить на мій вік нерозкритих скарбів духовних, а що стосується бойових мистецтв, то чотири роки занять тяжкою атлетикою встигли сформувати мою самоповагу до власних м’язів і їх могутності.
А загнали мене до секції дві обставини. Уже набагато пізніше я зрозумів, якщо доля й викидає різні вибрики, то варто бути мудрим і йти за її вказівками та натяками. Тоді ж я, щоправда, був переконаним волюнтаристом з елементами анархізму (навіть нелегально писав дослідження про батька Махна), але фортуна своїми незрозумілими розрахунками занадто вперто спрямовувала мене на свої таємничі шляхи.
По-перше, виявилося, що в моєї подружки Аліни (фізичний факультет, І курс) є ще один бой-френд, який намагається з’ясувати, що то за історик Павло крутить роман із його подружкою. Як я дізнався, бой-френд був досить рішучий і мав багато рішучих друзів. До того ж, мої надії на те, що вміння штовхати штангу вагою в центнер може захистити у всіх екстремальних випадках, значною мірою підірвав досить дружній двобій з однокурсником-боксером, під час якого друзяка, граючись відправив мене у нокаут. Це примусило мене затриматися перед оголошенням, що висіло у вестибюлі університету і пропонувало записатися у секцію у-шу.
По-друге, якось випадково потрапив я до відеосалону, яких на той час чимало повідкривалося в нашому місті. Вибір був, як годиться, стандартний — на першому сеансі йшов гонконгівський бойовик типу «кун-фу», потім карколомний блокбастер із непереможними Шварценеггером або Сталлоне, а на «десерт» — еротика або фільм жахів. Ось мене доля й занесла на фільм з гонконгівськими кунфуїстами. Зачарований, я дивився на дивовижні викрутаси, що виробляли актори, досить суворо з’ясовуючи між собою питання, чий же стиль кращий. Те, що я побачив, примусило мене з годину зачаровано проблукати по місту. Незнаний до того світ раптом захопив мене, і я відчував, що чим далі, тим більше він буде мене поглинати. Тому я наступного дня вирушив записуватися в секцію із загадковою назвою «Тайзі-цюань».
Перші заняття з у-шу мене трохи розчарували. Тоді я ще не розумів, як мені пощастило з сенсеєм, але спочатку було невтямки, нащо кілька місяців вчитися правильно дихати, стояти в незручних стійках і робити вкрай повільні рухи, що аж ніяк не нагадували хвацькі стрибки і блискавичні прийоми кіношних шаолінських монахів. Утім, заняття в секції вирішили назріваючий конфлікт з моїми конкурентами. Одного разу, поки я був на тренуванні, до моєї кімнати в гуртожитку заявився з відверто войовничими намірами хлопчина. Номер моєї кімнати він знав і знав, як мене звуть, але не знав, що мого сусіда звали теж Павло. На відміну від мене, сусід мій мав зріст набагато вище середнього (2 м 5см) і важив чимало. На запитання: «Ти Павло?» — мій сусід відповів, що він Павло й до того ж не любить, коли невідомо хто заважає йому готуватися до іспитів.
Порівнявши шанси, суперник вирішив дійсно не заважати людині готуватися до сесії і поспіхом ретирувався. А я в цей час спокійно займався дихальними вправами на тренуванні. Так, сам того не відаючи, отримав свою першу перемогу.
Ось у цій секції ми з Сергієм і познайомилися. Він на кілька років старший за мене, встиг відслужити у війську й закінчував школу міліції. Хлопець він був досить статечний, цікавився історією, вже кілька років займався східними єдиноборствами й ми з ним щиро заприятелювали.
Треба додати, що через рік секція наша закрилася, я закінчив університет і пустився бурхливими життєвими хвилями, щоправда, у полон східних єдиноборств потрапив назавжди, але це вже зовсім інша історія. Сергій пішов працювати в міліцію слідчим, займався особливо важливими справами, і спочатку кар’єра його йшла непогано, але в останні роки у нього почалися якісь непорозуміння з новим керівництвом і бачилися ми вже з ним не так часто, як раніше. Пройшов рік, і ми з ним зустрілися знов. Тільки відчув я, що нічого доброго мені ця зустріч не принесе.
Виявилося, що я не дуже помилявся, точніше, я навіть уявити не міг, до чого призведе ця зустріч.