На небі яскраво сяяв повний місяць і гостинець сільський був залитий рівним сріблистим світлом. Я дійшов до розвилки й зупинився в роздумах. Було між чим обирати — з одного боку, мені надзвичайно кортіло взагалі повернутися до хати, чиї віконця привітно запрошували мене, з іншого боку, міг добратися додому довгою центральною сільською вулицею або значно зрізати шлях, гайнувши прямо понад берегом річки, через балку й городи. Зрозуміло, що за інших обставин я, керуючись принципом, що «козаку сто верств не гак», пішов би собі вздовж вулиці, але душу мою в той час переповнювали такі радісні почуття, що я вирішив закінчити цей день нічною прогулянкою рідною природою. Місяць жваво освітлював усе навкруги, збитися з дороги здавалося неможливим, і до того ж усе було переповнено такою загадковою чарівністю, що я знов згадав про свій намір написати дослідження про роль містики у вітчизняній історії. Таким чином, сміливо вирушив убік від села, подумки складаючи план майбутньої роботи.
Ну далі, як кажуть китайці, «чим вище підіймаєшся на гору, тим вищою вона стає». Шлях, який здалеку та ще при світлі сонця здавався таким простим і коротким, почав поступово перетворюватися на якийсь лабіринт: виникли якісь звивисті додаткові стежки, а берег ріки, такий рівний удень, виявився всіяним якимись ковбанями й густими кущами. Устиг кілька разів улізти в якесь болото й ледь не заплутатися в хащах терну. А тут, немов у стандартному готичному романі, місяць закрили підступні хмари, і все навколо затягнулося чорним мороком. Рештки мого ентузіазму випарувалися із залишками хмелю, і я б давно вже повернувся назад, якби не боявся заблукати ще більше. Тому вперто просувався вперед, щосекунди наштовхуючись на якісь пеньки. Нарешті добрався до балки, пройшов ледь не навпомацки стежиною, яка вела між дерев, і вийшов на відносну рівнину. На моє щастя, хмари трохи розсіялися й зорієнтувався на місцевості. Тепер я перебував у широкій впадині, що більше нагадувала неглибокий кар’єр. За моїми розрахунками, саме за нею й починалися городи, що вели до нашого подвір’я. Хмари зовсім розсіялися й навколо місяця рясно висипали зірки. Я витер піт з лоба й вирушив далі…
14
Історик N замовк і трохи пожадливо допив своє пиво. Риси обличчя його відразу загострилися, а очі немов затягнув туман. Його мовчанка випромінювала якусь глуху темну енергію. Я терпляче очікував продовження перерваної розповіді.
— Браткі, огню не найдьотся? — голомозий у шкірянці матеріалізувався з тютюнового туману пивниці перед нашим столом. У його жирних розчепірених пальцях була цигарка. Я почав трохи запопадливо копатися у своїх кишенях, скоса споглядаючи на цей типовий доказ теорії Ламброзо.
— А кореш твой шо — отморожений? — історик N, як сомнамбула, розвернувся на ці слова й мовчки втупився у братка. Запала мовчанка, що могла закінчитися чим завгодно. Моя рука машинально потягнулася до важкого кухля. Історик N застиглим поглядом дивився на ламброзіанця. Раптом безформне обличчя того посіріло, і браток розчинився в тютюновому тумані…