Моя вільна рука, намагаючись увімкнути світло, мляво хлопала по стінці.
— Не вірив би, не писав… — стишено буркнув я, відчуваючи, що її голос і тепло рук перетворюють мене на безпорадне створіння, що остаточно втрачає контроль над ситуацією. Це було для мене нестерпно й одночасно солодко.
Я врешті намацав вимикач, клацнув, але світло так і не блимнуло.
Щоб якось повернути себе до тями, я кволо перепитав:
— Щось хочеш уточнити?
…Зазвичай алгоритм подібної ситуації досить простий — ніч, сходи, холодна квартира, ліжко, ніжне тіло у твоїх обіймах. Але тут щось явно вибивалося із звичного ритму. Її питання?
— Та ні… — Вона засміялася. — А ти не боїшся власних Текстів?
Я рвучко повернувся до дівчини… Її руки миттєво сплелися на моїй шиї. Її дихання поглинуло мене. Я відчував себе безпорадним перед ніжними й сильними рухами.
Треба було рятуватися. Я відсторонився, наскільки дозволяла мені моя чемність.
— А тобі самій, дівчинко, не страшно залишитися наодинці з автором таких страшних Текстів?
У темряві задзвенів її сміх. І її губи торкнулися мого обличчя:
— Я рятуюся, притискаючись до тебе, Дмитрику…
— А сам я не страшний? — запитав, відчувши, як мої руки сковзнули під її легку куртку, охоплюючи талію, затягнуту у шовкову сорочку.
Доторк гарячих губ на мить обпік мою щоку.
— Ванна, кава, ліжко, — промуркотіла Христина, вислизнувши з моїх неоковирних обіймів, — а ще ти мені будеш розповідати весь цей час про свій останній Текст.
— Який саме? — тупо запитав я, дослуховуючись до її впевнених кроків у цій поглинутій темрявою квартирі. (А, між іншим, у кімнатах і коридорах цього помешкання я сам міг загубитися і при денному світлі).
— Ну… Про Степовий Камінь… Місце Сили, коротше…
Її прохання чомусь не викликало в мене жодного здивування. А може я обмовився їй про свої творчі плани трохи раніше? Неважливо… Я чув її голос і водночас шелест її одягу, який спадав з неї, немов пелюстки із повністю розквітлої гарячої квітки. Дійсно, вона вільно орієнтувалася у темряві, а її голос ставав для мене орієнтиром простого і зрозумілого шляху її пересувань. Хол, короткий спалах світла й потім дзюрчання води у ванні… Я тихо присів на табуретку в холі… Голова паморочилася. Спробував підібрати слова:
— Та все просто, Христиночко… Просто, поки Текст у голові… Ну, є така легенда… чи то переказ… Що в степах є Центр Сили… Якесь святилище, із стародавніх часів… Ну, може якась антена, чи то генератор… Хто його знає, що там предки в допотопні часи мудрували? Якось думаю інтерпретувати у своєму новому Тексті, тим більше, що видавці чекають…
Я говорив це й повільно стягував з себе чоботи, куртку… Майже навпомацки пройшов у кімнату. Сумно замислився, згадавши, що в Місті давно вже не можна придбати пляшку алкоголю в такий час… Заразом продовжував свій монолог:
— Ти, напевно, читала фрагмент у «Мамаєвому Кургані»? То я так, накалякав частину думок… Так інтерпретував свої враження від того, що побачив. Я сам там лише один раз був… Ось трохи й наважився це все в невеличкому есе передати. Але ж це так — як-то кажуть: «Автор за свій Текст жодної відповідальності не несе»…
Не знаю, скільки б часу я ще розпатякував, уважно прислуховуючись до плесків води у ванні, але вона увійшла до кімнати…
Повний місяць за вікном ніби очікував на її появу — виплив з-за хмари і вкрив кімнату примарним білим сяйвом. Навіть цісарські гусари на фаянсових плитках, якими була прикрашена стародавня висока грубка, здавалося, бадьоро й беззвучно заграли на своїх золотих сурмах…
Було від чого! Дивлячись на білосніжне, матове тіло Христини, лагідно обгорнуте місячним сяйвом, я застиг… Вона, опустивши голову, замислено дивилася на мене. У її погляді була чарівна дитяча наївність, запитання і знання відповіді… Її мокре волосся звабливо звивалося на її плечах, опускалося на високі груди, стиснуті чорним бюстгальтером.
— Будемо вкладатися? — затинаючись, промимрив я, ледь почувши свій голос крізь ритмічний гул власного серця. Христина повільно підійшла до мене. Я ледве зміг сісти, простягнув свої руки до неї, обхопив її стегна, відчув долонями вологу тканину її чорних трусиків і тепло її тіла. Останнє, що мені вдалося побачити, мружачи очі від сліпучого сяйва тіла дівчини — невелике тату на її стегні, точніше, його верхню частину, яка виднілася над вузькими лямками її білизни — декілька закручених по колу звивистих ліній…
— Ну, Дмитреня, — від її гарячого дихання в мене паморочилася голова і я вже нічого не бачив, окрім її величезних зелених очей…