— Що, воїтелько, — добігалася? — глузливо промовила Мела, підвелася, знімаючи з себе шкіряний пояс, підійшла до полонянки і щосили хлюснула ним безпомічну дівчину по стегнах. На засмаглій шкірі відразу виступила червона смуга. Інгула тіпнулась і, не розкриваючи очей, застогнала. Вона вже розуміла, що програла, і подумки готувалася винести всі тортури, які мала пережити перед смертю.
— Стій, Мело! — підняла руку Ядвіга. — Не поспішай! У нас є достатньо часу для неї. А зараз маємо відвезти її до млина.
Мела нехотячи опустила руку:
— Прив’яжемо її за ноги до коня та потягнемо? — запропонувала вона.
Ядвіга похитала головою:
— Ні, нехай до тями прийде, щоб повністю відчути все, що ми для неї приготували…
За декілька хвилин вершниці повільно поверталися назад, ведучи своїх коней під поводи. Сонце вже пекло, наповнюючи дзвінке серпневе повітря спекою. Луг навколо вкривали поки що не пожовклі квіти. Усе навколо дихало спокоєм і тишею. Воїтельки весело розмовляли і сміялися, а Йоанна навіть іноді зривала квіти і прикрашала ними гриву свого коня. Ось тільки верхи на ньому, незграбно перекинута через сідло, лежала сповита путами Інгула, яку скоро очікували невимовні катування… А може, й дещо набагато гірше…
2. Ядвіга
Млин був старий, спрацьований, і його жорна втомлено рипіли, хоча, судячи з усього, роботи цього літа в нього не було багато. Мельник пропав уже давно, і місцеві нечисленні хлібороби, не викошені під час останнього набігу аварів, самотужки мололи на ньому збіжжя.
…Інгула лежала на купі старих лантухів, недбало скинутих у напівтемній коморі. Вона нестерпно страждала, не в силі поворухнутися — коли вершниці довезли її до млина і кинули в коморі, то, на додачу, міцно прикрутили її стопи до мотузки, яка зашморгом стягувала її плечі. Відтепер Інгула, вигнувшись дугою, не могла зробити жодного руху. Біль від подряпин та синців був нічим порівняно із болем у кожному вивернутому суглобі, закляклих руках і ногах та з нестерпним свербінням, що поступово розповзалося по всьому тілу… Сириця, якою її зв’язали, спочатку була ще трохи волога від ранкової роси, але тепер вона підсохла, задубіла й набагато гостріше врізалася в тіло.
— Це ще тільки початок, — стиха промовила Ядвіга, стоячи над полоненою.
— Знаєш, — продовжила вона, копнувши носком шкіряного чобота зв’язану під ребра, — зараз повернуться сестри… Вони поки що зайняті — готують для тебе «кімнату» з усім необхідним… Ти ж знаєш, вони це люблять — погратися досхочу. Навіть мене в цьому перевершили…
Ядвіга витягла ніж, нахилилася над Інгулою, легким рухом розрізала ремінець, який тримав кляп, витягла ганчірку з її рота. Полонянка судомно забилася, як риба, хапаючи повітря ротом, з якого потекла жовта слина… Воїтелька взяла повстяну навощену флягу й полила воду на обличчя Інгули, із цікавістю дивлячись, як та намагається ковтнути пересохлими губами хоч трішки рятівної вологи.
— А вони ж спочатку хотіли тебе ось таку — голу і зв’язану — кинути в комиші біля річки. Щоб ти там трохи в товаристві комах та сліпнів полежала. Та й п’явок не так вже тяжко на тебе накидати…
Вона перерізала ремінці, які примушували дівчину вигинатись дугою. Полонянка, стиснувши зуби, щоб болючий стогін не потішив переможницю, ледь змогла випрямити заклякле тіло, яке вже посиніло від застиглої крові. В очах Ядвіги на мить майнуло щось схоже на співчуття. Вона обережно розплутала вузли, значно послабивши пута на тілі Інгули. Дівчина зітхнула із полегшенням…
— Ну ось, Інгуло, ми різні буваємо… Нащо ж ти нас зрадила? Ти ж знаєш — від нашої помсти не втечеш…
Ядвіга майже ніжно прибрала пасма волосся з обличчя дівчини, провела долонею по її щоці:
— Ти пам’ятаєш, що саме Власта і я відбили тебе в арабських работоргівців? Вони тягнули тебе в ланцюгах… Я ж любила тебе… А ти зрадила. І мене, і всіх нас…
— Так, — нарешті спромоглася вимовити Інгула. Вона лежала на спині, закинувши голову. Її очі дивилися у стелю, завішану сизими оберемками старого павутиння. Тіло дрібно тремтіло від гострого болю. Вона відчувала, як кров натужно пульсує в її жилах. Через біль намагалася непомітно ворушити пальцями рук, хоча і знала, що звільнитися не зможе — в’язати воїтельки Власти вміли.
— Так, наш останній клан антів перебили, я потрапила в полон. Так, ви мене відбили. Так, я була воїтелькою Власти…