Зате її помітила його донька, однолітка Мели — Йоанна. На диво, вони стали найкращими подругами… А пророцтво бабці відносно татуювання збулося, коли двоє найманців купця — здоровенні нормани — виявили, що в господаря порається по двору молода красива дівчина із недбало підібраним чорним волоссям і чорними блискучими очима… Уночі, обпившись хмільної браги, вони вдерлися до її комори, накинулись на сплячу і зґвалтували… Весь наступний день дівчина в безпам’ятстві крутилася на своєму ліжку, і з її вуст вихоплювалися почуті колись від бабці незрозумілі і зловісні слова. А малюнки на тілі немов ожили, сповнюючи її єство незрозумілою поки що силою. Наступної ночі найманці, очманілі від браги, знову вдерлися до неї, і вона їх убила. Убила уламками глиняного кухля… Коли Мела прийшла до тями, два воїни лежали, спливаючи кров’ю біля її ніг… Відтепер у неї залишався єдиний шлях — тікати на Дівоч-гору, про яку ходило стільки чуток: про те, що колишня служниця княгині Либуші, чародійка й воїтелька Власта побудувала на цій горі неприступний замок, що збирає вона там потужне військо з дівчат, які вбивають всіх чоловіків, і що незабаром вони захоплять владу над усією країною…
Але Мела не хотіла залишати свою подругу — панянку Йоанну. Тієї ж ночі вона пробралася до світлиці, де безжурно спала Йоанна, без довгих розмов запхала їй до рота ганчірку, міцно зв’язала, перекинула через сідло й погнала до Дівоч-гори… Так вони стали сестрами — вершницями воїтельки Власти…
…Для Інгули вони знайшли місце біля ріки, трохи нижче запруди. Навколо густо коливався очерет, над яким, незважаючи на спеку, аж дзвеніло від гнусу. До того ж неподалік маленьким горбком темнів мурашник. Здавалося, що він рухається. Йоанна поставила глек із старим, давно вже затверділим медом, який знайшла в хаті мельника, зачерпнула в нього води, побовтала й загадково посміхнулася. Потім поворушила канчуком мурашник. Мела тим часом підійшла до кострубатого стовбура висохлого дерева. Легко здерла шматок кори, відкинула вбік і кивнула головою.
Зв’язана Інгула лежала на колючій траві, мовчки спостерігаючи за їх діями.
— Ех, запізно Ядвіга нам її віддала — уже незабаром спека спаде, — пробурмотіла Мела, скоса споглядаючи на нерухому полонянку.
— Нічого, зате комарів побільшає, та й мурахам однаково — день чи ніч, аби солоденьке було, — заспокійливо, ніжним і майже ласкавим голосом промовила Йоанна.
Інгула засмикалась, марно намагаючись позбавитись пут, але, побачивши на собі глумливі погляди своїх колишніх сестер-воїтельок, стиснула зуби й завмерла.
— Ну що, Йоанно, готова їжа для мурашок? — запитала Мела.
— Так, сестричко, можна починати, — задоволено кивнула Йоанна.
Вони підхопили полонянку, підтягнули її до дерева та заходилися прив’язувати до сухого стовбура.
— Тихо!.. — Постать Мели раптом напружилася, в очах блимнув насторожений вогник.
Йоанна здивовано подивилася на неї. А Мела тицьнула рукою в бік лісу, який зеленів на пагорбі за річкою. Над деревами повільно крутилися кільця сизого диму.
— Ну і що? — байдуже майнула рукою Йоанна. — Хіба ти думаєш, що переслідувачі будуть так відверто себе виказувати? Та то якісь дітлахи собі в лісі гриби печуть.
— Може й дітлахи… У будь-якому разі Ядвіга наказала об’їхати цей лісок… Я перевірю…
…Під пагорбом Мела зіскочила з коня, натягнула тятиву на лук і, зігнувшись, мов ящірка, прослизнула поміж дерев у напрямі диму. Йти довго не довелося — хвилин за п’ять вона вже вибралася на край невеликого мілкого яру. На дні його диміла ватра, біля якої сидів чоловік. Його обличчя прикривав чорний каптур, у променях сонця поблискувала кольчуга. Чоловік сидів, спираючись на довгий меч. Неподалік темнів силует коня.
Мела висмикнула стрілу з сагайдака й поклала на тятиву. Вона ніколи не хибила в стрільбі. І на цей раз не схибила. Стріла глухо вдарила прямо у середину каптура. Воїн без звуку завалився на бік. Мела обережно поклала лук, витягла свій кинджал і почала повільно спускатись до вбитого. Було дуже тихо. Під ногами хрумтіло листя — майже прозоре, ламке — ще з минулої осені. Воїтелька підійшла до вбитого, загрузнувши до кісточок у купі листя, торкнула рукою плеча. Від доторку його голова, вискочивши з під-каптура, покотилась по землі. Але це була не голова — сухий білий череп, з лоба якого стирчала стріла. Мела підхопилась, виставивши поперед себе кинджал. Під ногами блискавкою крутнулась змія. Дівчина спробувала стрибнути, але не встигла. Змія виявилася мотузкою із зашморгом, майстерно прихованою в купі листя перед вогнищем. Зашморг миттєво затягнувся на ногах Мели, смикнув її, і воїтелька усім тілом гепнулась на землю, на якусь мить втративши свідомість від удару. А коли прийшла до тями, намагаючись хоч голіруч відбиватися від нападників, було вже запізно. Хтось невідомий вже сидів у неї на спині, заламуючи руки і стягуючи їх мотузкою… Мела, випльовуючи з рота сухе листя, закричала, попереджаючи сестер… Ось тільки дерев’яний кляп, роздираючи їй губи, встромився до рота, надійно затискаючи крик…