Даміан здивовано дивився на вправні рухи отця Бергуса, який вміло в’язав татуйовану воїтельку.
Сам він сидів неподалік, вважаючи цю справу далеко не гідною лицарської звитяги… Утім, жодна допомога й не була потрібна святому отцю. Не минуло і хвилини, як Мела, затято гризучи кляп, крутилася по галявині, люто зиркаючи навколо. Руки і щиколотки її стягувала мотузка, голову із сплутаним чорним волоссям оповивав зашморг, який закручувався ще й навколо заломлених зв’язаних рук та підтягував її скручені стопи до долонь.
— Звідки така вправність, отче? — напівжартома і з певною долею зневажливості запитав лицар.
— Та так, нічого особливого, — посміхнувся трохи втомлено отець Бергус, — ну, побував деякий час у раданитів. Але то так — дурниці… Одна справа дурних м’якотілих селючок в’язати, а інша — ось таких — запеклих та норовистих…
Він тицьнув чоботом попід ребра Мели та швиденько поліз по схилу на край яру.
— Другу спокійно візьмемо, а третю…. На третю ти знов згодишся, пане лицарю…
Даміан відчув у його словах зневагу. Йому із самого початку не подобалася оця дурна виправа. А зараз не сподобалася ще більше.
— Я зараз обережненько проберуся до річки, а ти закинь нашу дівчинку на коня та підвези її ближче, — отець Бергус задоволено потер долонями: судячи з усього, лови йому подобалися. Він пожвавішав, в очах заблимали веселі й божевільні іскорки… Так, непростим був цей отець Бергус…
— Ех, давно я нічого солоденького не їла, — Йоанна облизала свої пальці й уважно подивилася на них, простягнувши долоні до сонця. Її очі засвітилися такою дитячою радістю, коли між пальцями бурштиново спалахнули крапельки меду, що Інгула навіть на мить подумала, що все це їй сниться.
Але, на жаль, це був не сон. Вона стояла, міцно прикручена мотузками до дерева. Залишки його сухої кори гостро впивалися у спину. Йоанна, безжурно й наївно дивлячись їй прямо в очі, м’яко провела долонями вздовж оголеного тіла полонянки. Інгула відчула на своєму тілі в’язку мазь. Посміхаючись, Йоанна змастила тіло зв’язаної дівчини медовим розчином, розлила залишки по землі до мурашника й сіла навпроти, поклавши своє гарненьке, майже дитяче обличчя на схрещені на колінах руки.
— Ой, вибач, сестричко, я зовсім забула! — раптом підскочила вона, підбігла до полонянки й декілька разів дряпнула її гострими нігтиками по майже загоєних подряпинах.
Інгула тихо заскиглила. Над нею вже густо роїлися ґедзі, і вона відчувала, як перші мурахи-розвідники повзуть по її стопах.
Йоанна, засміялася, закривши рота долонями і знову всілася навпроти своєї колишньої подруги.
— Так добре, — безжурно промуркотіла вона, хоча її дихання прискорилося, а зіниці трохи розширилися.
Вона не затикала рота Інгули, сподіваючись насолодитися її стогонами. Але та тільки скрипіла зубами, намагаючись придушити звуки розпачу, безсилля й болю… Йоанна сиділа навпроти неї, жадібно ловлячи будь-яку зміну на обличчі катованої. Раптом вона помітила в карих очах Інгули якийсь злорадісний вираз. Озирнулась — прямо над нею стояв високий чоловік в обдертому чернечому балахоні. Воїтелька кинулась до зброї, яку необережно поклала поруч, але не встигла. Чернець тяжко підім’яв її під себе… У розчахнутий для крику рот Йоанни врізався зашморг, болісно відтягуючи її голову, і за кілька митей пута жорстко та надійно затягнулися на її руках і ногах…
4. Ядвіга, Інгула, отець Бергус і рицар Даміан
…Коли Даміан спустився до галявини, ведучи в поводі трьох коней, на одному з котрих лежала зв’язана Мела, отець Бергус обережно визирав, заховавшись за кущами, на млин. На полонянок він не звертав жодної уваги. Йоанна, гризучи дерев’яний кляп, марно намагалась хоч трохи поворушитись, Інгула похмуро спостерігала за цим дійством. Іноді її обличчя кривилося — мурахи вже проторили шлях до її безпорадного тіла…
— Тихо… — приклав палець до рота священик, — залишилося останню схопити…
— А оця хто така? — кивнув на Інгулу лицар Даміан.