— Не знаю… — байдуже хитнув головою отець. — Може, якась дівка з найближчого хутора. Хоча…
— Так, так, — на очах Інгули виступили сльози й вона засмикалась, — вони мене схопили, коли я в лісі ягоди збирала! Хочуть зовсім закатувати задля розваги — врятуйте мене, добрий пане!
Почувши рідну говірку, якої не чув вже багато років, Даміан підійшов до дівчини. Вона звивалася, тяжко стогнучи, по обличчю, вкритому пилом, невпинно текли сльози. Лицар швидко розрізав пута полонянки, і вона сіла біля дерева розтираючи набряклі від мотузок руки. Незважаючи на численні подряпини та садна, незважаючи на сплутане темне волосся, Даміана вразила її краса. Він зняв свою кирею та накинув на плечі дівчини.
— Ти що робиш? — почув лицар над вухом тяжкий шепіт ченця.
Той зірвав з дівчини кирею:
— Ти думаєш, що в місцевих селючок може бути таке тіло?
Він міцно ухопив дівчину за руку — та зойкнула й зігнулася — сильні, треновані м’язи на мить хвилею прокотились по її тілу. Не встигла Інгула отямитись, як у руках священика наче нізвідки з’явився довгий тонкий ремінець, котрим він миттєво стягнув її руки й шию. Іншим кінцем швидко обкрутив її щиколотки. Тепер Інгула лежала поруч із Йоанною.
— Потім розберемось, хто вона така, — прошипів отець Бергус. — Коли вполюємо головну здобич…
На диво, їм вдалося зненацька схопити Ядвігу.
Коли вони вдвох тихо підкралися до млина, то побачили, що воїтелька сидить перед жорнами. На ній була тільки довга сорочка, золоте волосся вільно розсипалося по плечах. Поруч лежав акуратно складений одяг і зброя. Вона, немов зачарована, легко погойдуючись, співала якусь дивну пісню. Зіниці її були закочені. Час від часу вона торкалася долонями кам’яної поверхні жорна, і кожен раз від доторку її тіло здригалося, голова відкидалася назад, а з уст вилітав тихий стогін.
Отець Бергус, тримаючи сітку із ременями та дерев’яним кляпом, нечутно ступив до неї. Зробив кілька кроків і розправив тенета, готуючись накинути на свою здобич. Тоді ж воїтелька рвучко озирнулася. В її очах спалахнули червоні вогники. Даміан аж здригнувся від цього несамовитого, потойбічного погляду. Отець Бергус закричав: «Патер ностер Деус!» — і тремтячими руками кинув на неї сітку. Але Ядвіга, немов кицька, стрімко прокотилася під пасткою, вихопила свій короткий аварський меч і забилася в кут, виставивши блискуче лезо перед собою. У напівтемряві блимали її очі — вона збиралася битися люто й нещадно. Ось тут лицар Даміан і зрозумів — для чого подолав весь цей шлях. Він витягнув свій меч і почав повільно наступати на Ядвігу. Їх леза схрестилися, бризнувши на всі боки іскрами. Ніколи Даміану не доводилося битися із таким вправним супротивником. Його рятувала тільки перевага в зброї — довгий франкський меч лицаря дозволяв тримати воїтельку на безпечній відстані. Отець Бергус стояв за його спиною, нервово перебираючи в руках оберемок сириці, який зняв із сідла коня Мели.
Даміан дивом уникав блискавичних випадів воїтельки. На мить вістря її меча майже торкнулося його горла — він відбив цей удар і замахнувся, щоб нанести свій. У ту ж мить отець Бергус повис у нього на руці:
— Тільки не вбивай! — зарепетував він, і Даміан заточився — лезо Ядвіги ковзнуло по його плечу. Лицар жорстко відкинув святого отця й люто почав наносити удари, які ледь встигала відбивати Ядвіга. Нарешті йому вдалося знову загнати супротивницю в кут. Та вже зрозуміла, що не зможе перемогти, люто заверещала, відкинула свій меч і кинулася грудьми прямо на лезо ворожої зброї. Дивом рицар не прохромив її наскрізь, ледь встигнув розвернути зброю навзнак. На мить прямо перед його обличчям спалахнули ненавистю очі Ядвіги. Він щосили штовхнув її руків’ям меча й воїтелька покотилася по дощаному настилі, здіймаючи темний пил. На неї зверху хижим яструбом впала чорна постать отця Бергуса. У повітрі майнули сириці, але рицар уже розвернувся і, витираючи з чола піт тремтячою рукою вийшов на двір…
Широкі шкіряні ремені зарипіли, підіймаючи зв’язану Ядвігу до поперечної балки під стелею. Її оголене тіло було геть сповите сирицею. Вона скрипіла зубами, гризучи дерев’яний кляп, м’язи й жили напружилися, воїтелька звивалася в повітрі, немов опинившись у тенетах павутини якогось велетенського павука. Чотири ремені тримали її над підлогою — за щиколотки, стегна, груди та витягнуті вперед зап’ястя. Ядвіга гарчала, мов звір, хижо вдивляючись у отця Бергуса, який закріпив ремені і тепер стояв замислено перед полонянкою, немов розмірковуючи — з яких тортур розпочати катування полонянки?